Багряний рейд - Андрій Анатолійович Кокотюха

Перше, що зробила нова знайома, — скрутила дулю важким, оббитим залізом дверям із круглим вічком точно посередині.

— Ось вони мені доведуть!

— Ви про що? — обережно поцікавилася Майя, присідаючи на підлогу: нар чи іншого місця для сидіння тут не передбачили.

— Мене, Манько, четвертий раз тягають. Від серпня, — наголосила Павла.

— Я — Майка, — машинально поправила вона.

— Га?

— Часто плутають. Майка, не Манька. Майя. Мій тато був професором, викладав давню літературу.

— Що з того?

— Назвав мене на честь грецької богині. Вона народила Гермеса, — пояснила Майя.

Її несло, була свідомою того, що говорити тут нема з ким. Тітка з чорними вусиками, які пробивалися над верхньою губою, зовсім її не розуміє. Майнуло раптом: нова знайома не відрізнить давньої літератури від середньовічної. Та й не треба воно їй. Але все одно хотіла пояснити бодай якось. Тато дав її справді дивне, незвичне ім’я. Особливо для глибинки, хай Макарів не такий уже й затурканий. Тож тлумачити його значення доводилося часто.

— Хай собі, — байдуже знизала плечима Павла. — Будеш Манькою. Шматок відвалиться?

— Який шматок?

— Від тебе. — Жінка примружилася. — Вухо. Чи срака.

— Не відвалиться, — визнала Майя.

— Бач, — гмикнула тітка, знову повернулася до близького, свого: — Дулі їм. Випустять, нікуди не дінуться. Знову заберуть — знову випустять.

— За що вас?

— Кажуть — спекулянтка. А хто винен, що я інвалід і в мене довідка є? Довоєнна ще. Тут, у Макарові, районний лікар виписав.

Майя мимоволі зміряла її швидким поглядом.

— Чого зириш? — визвірилася Павла, та вже за мить повернула благодушний настрій, відмахнулася: — А, дивись, скільки хоч. То я так виглядаю. Я, Манько, маю право на пенсію за інвалідністю. Мені, щоб ти знала, німці її платили. Рейхсмарками. Не віриш?

— Вірю.

Тепер Майя пригадала нарешті, де бачила цю язикату жінку — вона кілька разів зчиняла гармидер у комендатурі. Там, де інші боялися ляпнути зайве слово, аби не розгнівати владу, ця за словом у пазуху не лізла. Дивно, але свого домагалася. Принаймні завжди виходила звідти з переможним виглядом, а німецькі офіцери хай напівжартома, але все ж віддавали їй честь. Тітка Павла, видавалося, належала до того типу людей, які у воді не тонуть і у вогні не горять.

— Бач, не положено мені ходить на всякі-там їхні роботи. Коли так — нема карток. З чого мені харчуватися? Чоловіка мобілізували, десь, може, вбили на війні, листів ніколи не було. Куди напише, якщо німці сюди прийшли ще влітку. А, ти ж сама знаєш.

Павла витягнула з пазухи картатого носовичка, висякалася — мов сурма засурмила.

— Ото й торгую потроху. То на станцію хто підвезе, аж півтора десятка кілометрів, сама не дотеліпаю. То тут, у Макарові, люди самі не годні стояти. Кому стидно, хто не вміє, хтось мобілізований на роботу. Живу з того, Манько, що підроблю. Чуже продаю, не своє, то ж людські гроші.

— Ви до мене так, ніби я слідчий.

— А слідчі мене всі знають! І вони, і міліція, і оці, з енкаведе. Тільки, думаєш, вони мене дарма тягають? Далася їм тітка Павла, пуття з мене їм жодного. Ні, дівко… — Вона підсунулася ближче, хитро посміхнулася, навіть підморгнула. — Перекупка — то таке. Вони крутять мене всякий раз на баригу. Осьо!

Дверям знову скрутилася дуля.

А потім Павла тицьнула її Майї в лице, і від несподіванки та сахнулася, сіпнула головою, сильно вдарилася потилицею об стіну.

— Чого ви?

— Нічого! — Тепер тітчині очі холодно зблиснули. — Сама знаєш.

— Знаю — що? Про що?

— Насєдка ти, — відчеканила сусідка. — Бач, придумали лягаві з батьком-професором. Як інтелігенція, так думаєш, тітка Павла купилася? А дулю з маком! Так і скажеш.

— Не за ту маєте.

— Хто тебе знає, дівко. Розпитуєш багацько.

— Слова не сказала. Ви самі говорите.

— І ще скажу. — Павла присунулася ближче, дихнула не зовсім чистим духом. — До мене, дівко, всякий раз таких підсаджують. Треба знати, чи пов’язаний зі мною Вася Щербань. Бо крадене він розкидає дрібненько по всій окрузі, так збуває, не зв’язується з кимось одним. Ти про Щербаня чула?

— На базарі. Люди пліткують, — сухо відповіла Майя.

— Отак і перекажи тим, хто тебе сюди прислав: тітка Павла теж чула про Васю Щербаня тільки на базарах. Від таких, як сама. Більше — зась.

— Не підсадна я, — зітхнула Майя. — Але ж ви не повірите.

— Тоді про себе розкажи, — сказала сусідка, тут же гойднула головою: — А лучче — сиди мовчки. Ви там із начальством