Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

– А звідки знаєте, що не живу задля кар’єри? – так само холодно спитав я.

– Коли б жили задля кар’єри, – спокійно відповів Мефістофель, – сиділи б зараз у теплі і попивали б грог.

Ми разом засміялися, і я вперше відчув до супутника приязнь, водночас остерігши себе не вдаватись із ним у відвертості – такі люди справді небезпечні.

Але він швидко покинув наше товариство, зійшовши на черговій станції, а перш ніж розстанути в дощовому тумані, схилився мені до вуха й шепнув:

– Розумна людина в країні дурнів, пане, завжди сваволець. Стережіться!

Я гадав, що ми з ним більше ніколи не зустрінемося на житейських шляхах, отож, коли той у тумані розтав, понісши в загуслий і мерзький кисіль дня тонку мефістофельську всмішечку, полегшено зітхнув, бо, може, він був тим, на кого подобав, тобто сірим звіром, який умів залізти в людську душу, щоб виїсти з неї все, що міг, – ліпше з такими й справді діла не мати, – але ще раз із ним мені зустрітися доведеться, правда, в дивний, фантасмагоричний спосіб.

Глава 4

СКЛЕП

Мого приїзду в такий дощовий час ніхто не сподівався; правда, гадали, що я прибуду на похорони Петра Михайловича, але на них поспіти ніяк не міг, з дня на день сподіваючись наказу щодо відставки, а їхати туди й сюди в таку негідь не зважувався навіть зі своїм артилерійським досвідом. Тут я, однак, мав защемлення в сумлінні: кожного з нас негода може облінити, а я в спокійному пробуванні в Естляндії таки став трохи оспалий. Саме тому перше, що вчинив: пішов до нашої Лісовицької церкви, в склепі якої похована частина мого роду із числа тих, котрі повернулися в рідний дім чи ніколи його не покидали – там-таки ліг і Петро Михайлович. Помолився за упокій душі покійного, мав також розмову із священиком, отцем Сергієм, і з неприємністю для себе відкрив, що мій дім, сама церква, а найбільше родинний склеп потребували ремонту, принаймні двері до склепу були виламані, що вчинили, як оповів мені отець Сергій, зловмисники, котрі, діставшись до храму, сподівалися пограбувати й саму церкву, й могили при ній. Але того не вчинили, бо не дозволила їм того, як переконано повів священик, сила божа – щось їх тієї ночі злякало. До храму проникли через вузьке вікно у формі хреста, в яке могла влізти чи дуже худа людина, чи дитина. До вікна дісталися драбиною, виламали раму, прив’язали до верхнього щабля драбини мотуза і спустились ним; панотець гадав, що було їх троє: один тримав драбину й залишався на сторожі, а двоє спустились до церкви. Але не почали спершу грабити церковні речі, а рушили до склепу і, очевидно, достатньо провозилися, доки двері виламали. Але наш склеп мав одну особливість: завбачливий дід наш Петро Григорович, який побудував і цю церкву, й склепа, сходів у сутерен не велів робити, а тільки яму, власне, приміщення, до якого можна було б спуститися або ж драбиною, або мотузом, так само на мотузах спускали сюди й гроби, а вже потім ставили на визначене місце. Саме ця обставина чомусь перепинила шлях злодіям, лізти в темряву вони побоялися, а може, чимось були налякані, коли те вчинити збиралися. Вони кинулися тікати, видерлися мотузом до розбитого вікна, злізли драбиною, але мотуза й драбину так і покинули, самі ж панічно втекли. Панотець Сергій приписував це діям чудотворної ікони пресвятої Богородиці, яка здавна пробувала в нашій церкві – її привіз із Києва той таки Петро Григорович, а чудодіяти вона почала вже за його синів – отець Сергій навіть переповів коротко ті чуда, сказавши, що вони в нього є записані й закладені за саму ікону; при новому чуді він ті картки виймає, нове записує й кладе на старе місце. Отож останнім записом там і була ця дивовижна історія із злодіями, на доказ чого отець Сергій вийняв з-за ікони картки й урочисто прочитав записа – його складено було кучерявою словенською мовою з великою кількістю малорусизмів, бо достатньо словенської мови священик не знав, але був переконаний, що мова, якою писав, таки правдешньо словенська. Ця подія сталася ще за життя Петра Михайловича, отець Сергій звідомив про це передусім йому, як патрону церкви, але той був на той час, як сказав отець Сергій, «у п’яному утружданії»; потім приходив дивитися на вчинену шкоду, вікно звелів зробити і засклити наново, а про двері сказав, що з цим можна й почекати, бо скоро їх все одно доведеться відчиняти, і при цьому значуще панотцю підморгнув: очі йому вже тоді сльозилися й боліли, але ще не осліп цілковито, – з тих чудних слів панотець збагнув, що Петро Михайлович натякав на власну смерть. Так воно, врешті, хоч і не відразу, й сталося; двері стояли поламані, аж доки до склепу не впустили і його праху.

З тієї розповіді я виснував, що господарчими справами Петро Михайлович під кінець життя займався неохоче, отож переклав справу лагодження склепа таки на мене. Загалом я помітив закономірність: за будь-якими будівлями треба невсипуще доглядати, бо коли в цьому попустити, вони почнуть швидко роз’їдатися часом, при тому ніби й непомітно – господарі будівель, котрі їх щодня бачать, того й не помічають, відтак потрібно ока свіжої людини, щоб це відразу відзначити. Зразком у тому є німці, яких я пізнав в Естляндії, вони вельми уважно стежать за станом будівель і кожну несправність миттю поправляють, через що будівлі їхні як нові й завжди милують око. Слов’янин у цьому ледачіший, йому треба, щоб дім валився на голову, тоді береться і з великою працею реставрує, а не ремонтує. Отож не диво, що, повернувшись у Лісовичі після Естляндії, я застав на всіх будівлях видимі ознаки руйнування і тліну, мене це наповнило не так бажанням усе відразу оновити, як печаллю – рідне гніздо помалу вмирало разом із його посельцями. Петро Михайлович нащадків не залишив; Іван Михайлович мав їх досить, але вони посіли власне гніздо; Олександр Михайлович взагалі покинув рідний край, свої батьківські маєтки продав, а купив у Великоросії, ближче до місця служби – був гілкою од нас відрізаною. Сестри, за винятком однієї, Варвари, яка, окривівши на ногу, повернулася додому, розлетілися по чужих гніздах – жінки опорою роду та їхніми носіями ніколи не бувають, а живлять роди чужі, віддаючи їм душу й серце. Отож печаль, оті дощі, які припинилися й знову полилися –