Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
– Прошу любити й жалувати. Відставний поручник Степан Осипович Лапша!
Оце й було смішне в цій оказії, аж ми із сестрами не втрималися і пирснули, бо хоча яка прегарна була дружина Олександра Михайловича, а носила смішне прізвище Лапша, тепер вона вже, правда, Темницька.
– Так, так, діти, наше фаміліо Лапша. Це поважне і високодостойне фаміліо. Бо наш, так сказать, предок дістав його із шляхетським титулом од його королівської милості Жигмунда Третього за те, що був його улюбленим кухмейстром і незрівнянним майстром дорученої справи, тобто не просто вмів готувати лапшу, а по-королівському. От!
І тут ми побачили строге й дуже серйозне обличчя нашої матінки, яка моргала до нас і суворо наказувала очима, щоб ми велися чемно, тому всі зробили поважні личка і лише я, як наймолодший і найдурніший, ще раз приснув до кулака, а тоді посерйознішав також. По тому матінка розпливлася радісною всмішкою й пішла цілуватися із Степаном Осиповичем, з яким поцілуватися ніяк не давав його поважний ніс, та Катериною Петрівною, яку ніяк не могла обійняти через круглизну її, а пізніше, коли всі заспокоїлися, коли Степан Осипович та Катерина Петрівна в своїх кімнатах, так само й матінка наша, щасливо висвистували носами в післяобідньому сні, брат Олександр зловив мене в саду, куди я рушив з усією безпосередністю юної істоти помилуватися, як спивають бджоли мед із квітучих дерев, і добряче намнув мені вуха, і цю образу, сказати по-правді, я йому й досі не забув, що зумовило й подальші холодні стосунки між нами; відтак я з братом Олександром зустрічався вельми рідко, всього кілька разів, він був діяльно зайнятий службою в Третьому департаменті Правительствуючого сенату, а його чудову дружину, яка народила йому п’ятеро дітей, раз випадково побачив у Петербурзі, одягнену до якогось маскарада, в російському сарафані і в багатому із перлами кокошнику – вона цілком подобала на бочечку, тобто на свою високошановану матінку, а на щоках у неї цвіли рум’янці, як у її батечка Степана Осиповича Лапші. Правда, я не мав нагоди перевірити, чи ці рум’янці справжні чи штучні. Гадаю, вони були таки справжні.
Згадуючи те все, я не міг не усміхатися, тож до мене наблизилося заляпане багном обличчя мого супутника, саме того, що поспішав у невідкладних службових справах, і це обличчя спитало мене жовчно:
– Чому панові так весело?
– Згадав одного анекдота, – сказав я і розповів смішну історійку, але ніхто з неї не засміявся, хоч анекдот був справді смішний, а що їхали з дамами, цілком пристойний. А не сміялися із зрозумілої причини: той, що їхав на похорони, сміятися не міг; та, що їхала на весілля, подрімувала й розповіді не чула; мій супутник, що їхав у службових справах, був через поважність свого призначення не для гумору, а та, що їхала на родини, блимнула із замазаного обличчя вогнем і сказала голосом, що подобав на качине крякання:
– Панове офіцери ні в чому не знають міри.
– А чи пані часом не офіцерська жінка? – поцікавився я.
– А звідки знаєте? – сполошилася супутниця.
– Із практики сприйняття офіцерського гумору, – мовив я і найчемніше вклонився цій мурзі, аби не подумала, що глузую.
– Всі ви однакові, - церемонно підтисла губи дамочка.
– Це тому, пані, що за артикулом нам прописано носити уніформу.
І тут мій найближчий супутник, що їхав у невідкладних службових справах, голосно зареготав, аж прокинулася і злякалася та, що їхала на весілля (а може, й на похорони, тобто, може, я мету поїздки когось із них і переплутав); мій супутник поплескав мене брудною рукою по брудному коліні й поблажливо прорік:
– А ваше благородіє не дурак! – і знову зареготав, а я подумки відзначив, що його обличчя цілком мефістофельського типу.
У цей час карета зупинилася, ми почули заливну й справді непристойну лайку нашого візниці, а за мить двері різко відчинилися і в нього заглянуло майже чорне обличчя із блискучими, як мідні бляшки, очима.
– Доведеться, панове, вилазити знову – ми в баюрі, - урочисто й майже радісно сказав той мурин. – І хто зна, чи цього разу виліземо!
Його губи сардонічно розповзлися, ні, він таки справді був радий, що ми знову товктимемося в болоті, а може, з баюри й не виліземо.
А дощ ішов, покривав усе сірою пеленою, сірий стояв навколо ліс, сірі коні зі шкури вилазили, щоб витягти колясу, над ними метався батіг, лайка й натхненні покрики візниці. Жінки побрели по воді, підіймаючи подоли, а ми, чоловіки, повпиралися руками в зад коляси і пхали, аж очі нам витрішкувалися, а піт стікав на очі.
– Оце вам найсмішніший анекдот, – сказав мені службовець із мефістофельським обличчям. – Наша брудна, дика і невмита країна!
Я подивився на нього здивовано: чи личить людині, що виконує важливе службове доручення, казати слова, за які можна й до фортеці потрапити чи до Сибіру? Службовець втирав брудною хусткою обличчя і їдуче всміхався.
– Дивуєтеся, що не боюся казати свавільні речі? – спитав.
– Так, пане! – відповів я коротко.
– Це тому, – всміхаючись мовив супутник, – що думаєте те саме. Я ж наважився зголосити ваші ж думки.
– Звідкіля така впевненість? – холодно запитав я.
– А з того, що ви розумний, ваше благородіє, - всміхнувся він. – А розумні
