Червоне і чорне - Стендаль

— А ви не дуже лаятимете моїх бідолашних хлопчиків?

— Я, лаятиму? — здивовано сказав Жюльєн. — За що?

— Правда ж, пане, — додала вона, після маленької паузи, і в її голосі звучало дедалі більше хвилювання, — ви будете до них добрі, ви мені обіцяєте?

Чути, як така пишна дама вдруге і цілком серйозно називає його «паном», — це справді перевищувало всі сподівання Жюльєна: які б повітряні замки він не будував собі в юнацьких мріях, він завжди був певен, що жодна знатна дама не удостоїть його розмовою, поки на ньому не буде гарного військового мундира. Пані де Реналь, з свого боку, відчула приємне розчарування, побачивши ніжне обличчя Жюльєна, його великі чорні очі й гарне волосся, що кучерявилося на цей раз ще більше, ніж звичайно, бо він дорогою, щоб освіжитися, занурив голову в басейн міського фонтана. І от, на її велику радість, цей юнак, схожий на боязку дівчину, і був тим страшним гувернером, якого вона, тремтячи за своїх дітей, уявляла жорстокою потворою. Для лагідної душі пані де Реналь контраст між тим, чого вона побоювалась, і тим, що побабчила, становив цілу подію. Нарешті вона отямилась. Вона з подивом побачила, що стоїть біля дверей із хлопцем у простій сорочці та ще й зовсім поруч нього.

— Ходімо, пане, — сказала вона йому трохи збентежено.

Ніколи в житті пані де Реналь не зазнавала такого глибокого хвилювання, збудженого чистим, приємним почуттям, ніколи не траплялося їй, щоб на зміну болісному неспокою прийшла така прекрасна дійсність. Значить, її випещені гарненькі хлоп'ятка не потраплять до рук неохайного й сварливого попа. Ввійшовши в передпокій, вона обернулась до Жюльєна, що несміливо йшов за нею. Коли він побачив такий розкішний будинок, на обличчі його відбився глибокий подив, і від цього він здався ще миліший пані де Реналь. Вона не могла повірити сама собі насамперед тому, що гувернер, на її думку, неодмінно повинен бути в чорному костюмі..

— Та невже це правда, пане, — сказала вона знов, спиняючись і завмираючи від страху: що, як це все помилка і вона даремно раділа, повіривши цьому. — Ви й справді знаєте латинь? її слова зачепили гордість Жюльєна і розвіяли зачарування, в якому він перебував останню чверть години.

— Так, пані, — відказав він їй, намагаючись прибрати байдужого вигляду, — я знаю латинь не гірше, ніж пан кюре, — хоча він деколи, по своїй доброті, каже що я знаю краще.

Пані де Реналь здалося тепер, що в Жюльєна дуже лютий вигляд. Він стояв за два кроки від неї. Вона підійшла до нього і сказала йому стиха:

— Правда ж, ви в перші дні не будете бити моїх дітей, навіть коли вони не знатимуть уроків?

Лагідний і майже благальний тон цієї гарної дами відлинув на Жюльєна так, що він раптом забув усі наміри підтримувати свою репутацію латиніста. Обличчя пані де Реналь було зовсім близько, він відчував пахощі літнього жіночого плаття, — а це було щось таке дивне для бідного селянина, що Жюльєн аж почервонів і, зітхнувши, пролепетав ледве чутно:

— Не бійтесь, пані, я слухатимусь вас у всьому.

І ось тільки тепер, коли її побоювання за дітей остаточно розвіялись, пані де Реналь з подивом помітила, що Жульєн надзвичайно вродливий. Його тонкі, майже жіночі риси і зніяковілий вигляд не здавалися смішними цій жінці, що й сама була дуже несмілива. Мужній вигляд, що його вважають неодмінною якістю чоловічої вроди, злякав би її.

— Скільки вам років, пане? — спитала вона Жюльєна.

— Скоро буде дев'ятнадцять.

— Моєму старшому — одинадцять, — провадила далі пані де Реналь, зовсім заспокоївшись, — він буде вам майже товаришем, ви завжди зможете його умовити. Якось батько хотів його побити, хлопчик цілий тиждень був хворий, хоч його тільки злегка вдарили.

«А я? Яка різниця! — подумав Жюльєн. Ще вчора мене побив батько. Які щасливі ці багатії!»

Пані де Реналь уже старалася вгадати найтонші відтінки того, що відбувалося в душі юнака. їй здалося, що вираз смутку, який промайнув на обличчі Жюльєна, викликаний несміливістю, і їй схотілось підбадьорити його.

— Як ваше ім'я, пане? — спитала вона таким привітним і ласкавим тоном, що Жюльєн мимоволі пройнявся її чарами, сам того не усвідомлюючи.

— Мене звуть Жюльєн Сорель, пані; я боюсь, бо вперше в житті входжу в чужий дім; мені дуже потрібне ваше заступництво і ще — щоб ви багато чого прощали мені на початку. Я ніколи не ходив у школу, — я був занадто бідний. Я ні з ким не розмовляв, крім мого родича, полкового лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, і кюре пана Шелана. Він може розповісти вам усе про мене. Брати мене завжди били; не вірте їм, якщо вони гудитимуть мене; даруйте мені, пані, якщо коли-небудь я ненавмисно зроблю щось не так.

Жюльєн помалу опановував себе, виголошуючи довгу промову: він розглядав пані де Реналь. Так діє довершена грація, коли вона природна і особливо коли людина, наділена нею, не підозріває про свою чарівність. Жюльєн, який вважав себе знавцем жіночої вроди, тої хвилини поклявся б, що їй не більше двадцяти років. Йому рантом спало на думку поцілувати їй руку. Він відразу ж злякався такої зухвалої думки, але тої ж миті вирішив: «Це буде боягузтво з мого боку, коли я не зроблю цього, що мені може бути корисним, що зменшує зневагу, яку ця вродлива дама, мабуть, відчував до бідного ремісника, тільки що відірваного від лісопилки». Можливо, що Жюльєн зробився таким хоробрим, згадавши вираз «гарний хлопець», який відчув уже півроку щонеділі на гулянках від молодих дівчат» Тим часом, поки він переживав цю внутрішню боротьбу, пані де Реналь намагалась йому пояснити, як саме слід поводитися з дітьми. Зусилля, що він над собою робив, знову змусило його збліднути; він сказав якимсь неприродним тоном:

— Ніколи, пані, я не битиму ваших дітей, присягаюсь перед богом.

Кажучи це, він насмілився взяти руку пані де Реналь і піднести її до уст. її дуже здивував Жюльєнів жест, а потім, оговтавшись, вона обурилась. Було дуже жарко, тому її рука під шаллю була гола, і, підносячи її до уст, Жюльєн ще більше оголив її. Через кілька секунд пані де Реналь сама собі дорікала за те, що не розгнівалась відразу.

Пан де Реналь, почувши їхню розмову, вийшов з кабінету. 3 тим самим величним і батьківським виглядом, з яким він одружував молодих у мерії, звернувся він до Жюльєна:

— Мені треба поговорити з вами, перше ніж діти побабчать вас.

Він завів Жюльєна в кімнату й затримав дружину, яка