Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
Він повинен іти до війська замість Михайла. Він!!. Се було б для нього чистим щастям! Там би, певне, зробили з нього людей! Його приязнь до Рахіри – Боже, скарай її! – устала[44] би, і з тим покинула би його вся зла натура. Все було б, як Бог любить. Відколи з нею сходиться, стає з дня на день гірший, лінивіший і твердший, справляє всім лише гризоту та жаль. Та й коби ще на тім скінчилося! Але як схоче з нею побратися, що тоді? Вона зітхнула тяжко і глибоко, запалила світло коло печі й хотіла саме виглянути надвір за Савою, чи справді він пішов – вечеря була вже майже виготовлена, нехай би нікуди вже не йшов, – коли саме в тій хвилі двері знадвору відчинилися й увійшов Івоніка. Він ступав мовчки, тяжким кроком, неначеб не бачив нікого в хаті, прямо до постелі, і почав із себе здіймати одну річ по другій та скидати на постіль.
Марійка дивилася на нього хвилю з переляком, вижидаючи, і не мала відваги спитати, що сталося. Її серце само віщувало, що зайшло щось недоброго.
Врешті він обізвався:
– Ми стратили нашого хлопця, Маріє! – сказав, але слова йшли йому так поволі й важко з уст, неначеб мав горло й уста переповнені слізьми.
– Боже, Боже, Боже! – зойкнула Марія і вдарила розпучливо долонею об долоню. – Що ви кажете, Івоніко?
– Стратили, Маріє, стратили!
– Все пропало! – сказала беззвучним голосом. – Чому нас Бог так тяжко карає, Івоне, скажіть, чому? – І по довгій, хмарній хвилі, під час якої обоє так тяжко мовчали, спитала: – І де ж він?
– Пішов просто до бурдея, товару доглянути і плуг злагодити. Хоче, аби ми завтра досвіта йшли орати. Земля жде…
Тут вибухла Марійка нараз голосним плачем. Плакала так гірко, що, хлипаючи, дрижала цілим тілом. Спогад, що син був такий добрий і дбалий і що його саме відібрали від них, розірвав рану в її душі, й вона віддалася несамовитому, нестримному жалеві. Такий був Михайло! Не ївши, просто пішов до бурдея, щоб до товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі, як усе в останніх днях… І він мусив їх покидати – на три роки покидати! «Михайле!» – крикнула вона вголос та впала на лаву. Потім ударила кілька разів головою до стіни і стала тяжко проклинати. Пощо мав іти відтак з дому? Пощо? Ті, що його відібрали, бодай би ніколи не зазнали радості з своїх дітей! Ті, що придумали військо та се, щоби сини покидали родичів у найкращому віці, бодай би і в гробі не найшли супокою, а тих, що видумали війну, нехай Бог скарає, нехай їх тяжко скарає! Землі нехай наїдяться і най подавляться, кров'ю най уп'ються, коли їм уже чого іншого замало на оцім світі. Так, так, так…
Він мовчав і глядів понуро перед себе. Йому з жалю серце краялося, але він не мав слів, як вона, на свій жаль. Вона ж була жінка… Бив лиш від часу до часу рукою по коліні. Але тут же, саме посередині прокльонів, вона вмить прокинулася.
– А гроші, Івоне? – спитала з поспіхом, сідаючи прямо на лавці, отворивши широко очі, в яких ще блистіли сльози. – Що сталося з грішми, коли Михайла покликали?
Він махнув рукою, неначеб зрікався грошей, і не відповів.
– Що сталося з грішми, Івоне? За що забрав їх жид, коли Михайла взяли? – питала, натискаючи.
– Жид, Маріє, – відповів із наміром помирення, – жид десь дівся! Я його не видів! Бог знає, що з ним сталося! Може, отуманив мене. Як отуманив мене, то нехай його Бог за те скарає, бо гірко працював я на ті гроші. Я хотів усе по-доброму, не жадав задурно своєї дитини від них, хотів їм заплатити, щоби мені його лише лишили, не відривали його від хати та від землі, але коли вже інакше сталося, то се хіба сам Бог так хотів. Не журися, Маріє! Як Бог допоможе, зложимо собі знов стільки, що пропало. Най на тім скінчиться. Що вже гроші! Коби руки в мене годні, а я закуплю пару молоденьких биків, вигодую та й за два роки знов буду мати те, що лиха година витуманила.
Вона гірко розсміялася.
– А за що купите молодих биків? Зложеними грішми? Хто їх зложить? Ми? Я вже не годна так працювати, як давніше, ви не зможете наполовину розірватися, як хлопець нас покине, будете мусити робітників наймати, бо Сава…
Урвала.
– Саво! – крикнула голосно й бистро, пригадавши собі хлопця. – Саво, де ти? – І, відчинивши нетерпеливим рухом двері, поступила кілька кроків за поріг і кликнула в темряву за хлопцем. – Саво, ходи до хати! Тато прийшов! Михайла взяли! Ходи до хати!
Надворі панувала тишина…
Вокруги виринало із навислої нічної теміні галуззя садовини, що обтулювала хату; трохи дальше розляглися поля, а тут і там підіймалися із землі неповорушні сусідні хати – і нічого не перебивало тишини. Небо було захмарене, й лише десь-не-десь блистіли зорі.
– Саво! – кликнула Марійка голосніше, майже з розпукою, і надслухувала.
Але і сим разом надармо.
Ось далеко в селі, майже під лісом, брехала собака, і її брехіт – напівблагальний, напівжалібний – добився, перебиваючи тишину, аж сюди й викликав блискавкою в її душі враження, що собака була присилена[45], а відтак[46] згубилася…
Роздразнена, відвернулася і вступила назад до хати.
– Отже, таки пішов! – сказала гірко до себе. – Бог би його скарав!
– Куди пішов? – спитав Івоніка.
– Куди? Таже до тої… – відповіла нетерпеливо і, не докінчивши речення, люто сплюнула перед себе.
Івоніка зітхнув глибоко й тяжко. В тій хвилині тьохнуло в його болем розритім серці якесь прочуття, мов лихе віщування, і полишило, крім дисгармонійного тону в його
