Розфарбований птах, Єжи Косінскі

Першу свою комету я отримав від Ольги, якій заплатили нею за лікування пацієнта. Я дуже добре про неї піклувався, забивав молотком дірочки, що загрожували збільшитися надміру, вирівнював зазубрини і полірував метал. Переживаючи, щоб у мене не вкрали єдину цінну річ, я закрутив частину дроту з ручки собі довкола зап’ястя і ніколи не розлучався зі своєю кометою. Жвавий іскристий вогонь сповнював мене почуттям впевненості та гордості. Я ніколи не нехтував можливістю наповнити свій мішечок правильним паливом. Ольга частенько відправляла мене назбирати в лісі певних трав і рослин з лікарськими властивостями, і, поки комета була зі мною, я почувався в цілковитій безпеці.

Але тепер Ольга була дуже далеко, а я залишився без комети. Я тремтів від холоду й страху, мої ступні стікали кров’ю, вкриті порізами від гострих лез водного очерету. Я почистив литки і стегна від пиявок, що помітно набрякли, насмоктавшись моєї крові. На річку падали довгі покручені тіні, а вздовж похмурих берегів повзли приглушені звуки. У поскрипуванні товстих березових гілок, у шурхоті верб, що полоскали листя у воді, я чув розмови нéчисті, про яку розповідала Ольга. Таємничі створіння прибирали особливих форм, мали підступні змарнілі обличчя, голови кажанів і зміїні тіла. Вони закручувалися довкола людських ніг, випивали волю до життя, аж поки їхня жертва на сідала на землю, шукаючи сну, від якого неможливо було прокинутися. Часом я бачив змії дивної форми у хлівах, де вони лякали корів і ті починали схвильовано ревіти. Казали, наче вони п’ють коров’яче молоко або ще навіть гірше: заповзають у тварину і пожирають усе нею з’їдене, аж поки вона не помре від голоду.

Я кинувся бігти подалі від річки, розтинаючи очерет і високі трави, форсуючи барикади сплутаних будяків, низько нахиляючись, щоб протиснутися під стінами навислих гілок, мало не настромлюючись на гостру осоку й колючки.

Деь далеко мукали корови. Я швидко виліз на дерево і, оглянувши з цієї висоти сільську місцевість, помітив мерехтіння комет. Люди поверталися додому з пасовиськ. Я обережно рушив у їхньому напрямку, прислухаючись до гавкоту їхніх собак, який долітав до мене крізь підлісок.

Голоси вже були досить близько. Вочевидь, вони лунали на доріжці за товстою стіною листя. Я чув човгання корів і голоси малих пастушат. Час від часу іскри їхніх комет займалися в темному небі, а потім у забутті зиґзаґами сповзали вниз. Я скрадався за ними назирці за кущами, вирішивши атакувати пастушків і привласнити одну комету.

Пес, який ішов із ними, кілька разів брав мій слід. Він кидався до кущів, але, вочевидь, почувався в темряві не надто впевнено. Коли я сичав, як змія, собака задкував на доріжку і час від часу гарчав. Пастушата, відчуваючи небезпеку, змовкли і прислухалися до лісових звуків.

Я наблизився до стежки. Корови мало не терлися боками в гілки, під якими я заховався. Вони були так близько, що я відчував запах їхніх тіл. Пес спробував вкотре напасти, але сичання відігнало його назад на дорогу.

Коли корови підійшли ще ближче до мене, я вколов двох гострою паличкою. Вони заревли й побігли вперед, а пес кинувся навздогін. Тоді я закричав довгим лунким лементом банші[8] і вдарив найближчого пастушка в обличчя. Перш ніж йому вдалося збагнути, що трапилося, я схопив його комету й, накивавши п’ятами, повернувся до кущів.

Інші хлопчики, налякані моторошним завиванням і панікою корів, дременули до села, тягнучи приголомшеного пастушка за собою. Тоді я заглибився в ліс і приглушив яскраве полум’я комети свіжим листям.

Зайшовши достатньо далеко, я роздмухав вогонь. Його світло привабило з темряви навалу дивних комах. Я бачив відьом, що звисали з гілок. Вони витріщалися на мене, намагаючись звести зі шляху й навести блуд. Я виразно чув, як здригалися заблукалі душі, що покинули тіла розкаяних грішників. Ув іржавому світлі своєї комети я бачив, як схиляються наді мною дерева. Чув смутні голоси й дивні рухи привидів та упирів, що намагалися вибратися з їхніх стовбурів.

Час від часу я помічав на стовбурах дерев зарубки сокирою. Пригадав, як Ольга розповідала, що такі зарубки робили селяни, намагаючись накласти злі чари на своїх ворогів. Розрубуючи соковиту плоть дерева сокирою, слід було промовити ім’я того, кого ненавидиш, і уявити його обличчя. Тоді розріз нажене на ворога хворобу та смерть. На деревах навколо мене було чимало таких рубців. Схоже, люди тут мали безліч ворогів і докладали купу зусиль, намагаючись наслати на них лихо.

Налякавшись, я шалено розкрутив комету. Бачив нескінченний ряд дерев, що улесливо нахилялися до мене, запрошуючи заглиблюватися далі й далі в їхні лави, що збігалися на горизонті.

Рано чи пізно я мусив пристати на їхню пропозицію. Мені хотілося триматися подалі від прибережних сіл.

Я йшов уперед, твердо переконаний, що Ольжині чари врешті-решт повернуть мене до неї. Хіба ж вона не повторювала, що, якщо я спробую втекти, вона зачарує мої ноги і змусить їх привести мене назад? Боятися було нíчого. Якась незнана сила, послана згори або зсередини мене, безпомилково вела мене назад до старої Ольги.

4

Тепер я жив у мірошника, якого селяни прозвали Ревнивцем. Він був мовчазніший, ніж інші мешканці цих місць. Навіть коли сусіди навідувалися до нього в гості, Ревнивець просто сидів, час від часу сьорбаючи горілку, і подекуди вставляв у розмову слівце, поринувши у власні думки або прикипівши поглядом до висхлої мухи на стіні.

Пожвавлювася він лише тоді, коли до кімнати заходила дружина. Така ж небагатослівна і потайлива, вона сідала позаду чоловіка, скромно опускаючи очі, коли до кімнати заходили сусіди і крадькома витріщалися на неї.

Я спав на горищі простісінько над господарською спальнею. Уночі я не раз прокидався від їхніх сварок. Мірошник підозрював, що дружина заграє і хтиво виставляє своє тіло, працюючи в полі або на млині, перед молодим погоничем коней. Жінка слухняно мовчала і нічого не заперечувала. Часом сваркою справа не закінчувалася. Розлючений мірошник запалював у кімнаті свічку, взував черевики і гамселив дружину. Я припадав до щілини між дошками і дивився, як господар шмагає голу жінку хлистом. Вона прикривалася периною, стягнутою з ліжка, але чоловік висмикував ковдру, кидав її на підлогу і, виструнчившись із широко розставленими ногами, продовжував хльостати її пухке тіло батогом. Після кожного удару ніжна шкіра здувалася червоними, набряклими кров’ю рубцями.

Мірошник не знав пощади. Широко замахуючись, він шмагав шкіряним хлистом сідниці та стегна, розтинав груди і шию, батожив плечі й гомілки. Жінка втрачала сили і,