Червоне і чорне - Стендаль
Пан абат Шрар виголосив Жюльєнові довге повчання з приводу його успіхів у палаці де Фервак. Тут виявився сектантський дух суперництва між суворим янсеністом і цим єзуїтським монархічним салоном доброчесної маршальші, що претендував на відродження моралі.
XXVIII. МАНОН ЛЕСКО
Отже, упевнившись в ослячій дурості настоятеля, він з успіхом став переконувати його в тому, що чорне е біле, а біле є чорне.
Ліхтенберг
Приписи росіянина категорично забороняли суперечити усно тій особі, якій писалися листи. Ні в якому разі не можна було ухилятись від постійного найпалкішого захоплення, це була найперша передумова для всіх листів. Якось увечері в опері, в ложі пані де Фервак, Жюльєн надто розхвалював балет «Манон Леско». Він робив це виключно на тій підставі, що балет здавався йому зовсім нікчемним.
Маршальша сказала, що балет набагато слабший за роман абата Премо.
«Он які — подумав Жульєн, весело здивувавшись. — Така доброчесна особа — і вихваляє роман.»
Пані де Фервак вважала своїм обов'язком два чи три рази на тиждень висловлювати нищівну зневагу до письменників, які своїми мерзенними творами намагаються зіпсувати молодь, що й без того, на жаль, легко піддається згубним пристрастям.
— Серед цих розпусних, небезпечних творів, — продовжувала пані де Фервак, — «Манон Леско» посідає, кажуть, одне в найперших місць. В цій книзі, кажуть, глибоко й правдиво змальовані помилки й заслужені страждання порочного серця; однак це не перешкодило вашому Бонапарту на острові Святої Єлени сказати, що цей роман написаний для лакеїв.
Ці слова вивели Жюльєна з душевного заціпеніння. «Мене хотіли погубити в очах пані де Фервак: їй розповіли про моє захоплення Наполеоном. Мабуть, її це дуже вразило, бо вона не втрималась від спокуси дати мені це відчути». Це відкриття цікавило його цілий вечір і зробило його дуже балакучим. Коли він прощався з пані де Фервак у вестибулі опери, вона сказала йому:
«— Пам’ятайте, пане, що той, хто мене любить, не повинен любити Бонапарта; його можна в кращому разі ви знавати як неминучість, послану провидінням. Зрештою, в цього чоловіка душа була не досить чутлива, він нездатний був цінити великі твори мистецтва.
Хто мене любить — повторював сам собі Жюльєн. — Цим нічого не сказано або сказано все. Ось таємниці мови, незбагненні для нас, бідних провінціалів». І, переписуючи безконечного листа до маршальші, він поринув у спогади про пані де Реналь.
— Як це могло трапитись, — сказала йому наступного дня пані де Фервак з таким байдужим виразом, що він здався йому явно неприродним, — що ви мені говорите про Лондон і Річмонд у листі, написаному, здається, вчора, після відвідання опери?
Жульєн зовсім збентежився. Він переписував слово в слово, не думаючи про те, що пише, і, мабуть, забув замінити слова Лондон і Річмонд, які були в оригіналі, на Париж і Сен-Клу. Він спробував щось сказати, але не міг довести до кінця жодної фрази, почуваючи, що ось-ось розсміється, як божевільний. Нарешті він якось виплутався, придумавши таке пояснення:
— Поринувши в глибокі міркування про найважливіші, найвищі ідеали людської душі, моя душа, коли я вам писав, могла про все забути і все переплутати.
«Я справив на неї враження, — сказав він собі, — отже, на сьогоднішній вечір я можу звільнити себе від цієї нудоти». І він негайно покинув палац де Фервак. Пізно ввечері, переглянувши оригінал переписаного вчора листа, він швидко знайшов фатальне місце, де молодий росіянин говорив про Лондон і Річмонд. Жюльєн з подивом помітив, що цей лист був майже ніжний.
Саме цей контраст між очевидною легковажністю в розмові і надзвичайною, трохи не апокаліптичною глибиною його листів змусив пані де Фервак звернути на нього увагу. Маршальші особливо подобались його довжелезні фрази. «Принаймні це не той уривчастий стиль, що увійшов у моду з легкої руки Вольтера, цього аморального чоловіка!» І хоча наш герой докладав усіх зусиль, щоб усунути з своїх розмов найменші сліди здорового глузду, все ж у них лишався деякий відтінок безбожності й антимонархізму, і це не випало з уваги пані де Фервак. Оточена завжди особами високоморальними, але нездатними висловити за цілий вечір хоч одну свіжу думку, ця дама була дуже чутлива до всього, що скільки-небудь вражало новизною, але вважала за необхідне для збереження власної гідності обурюватись цим; вона називала цей порок печаттю сучасної легковажності…
Але подібні салони можуть цікавити тільки тих, хто хоче чогось домогтися. Мабуть, і читач нудиться так само, як нудився Жюльєн від цього безбарвного життя. Ці пустельні рівнини нашої подорожі.
Протягом усього часу, витраченого Жюльєном на залицяння до пані де Фервак, мадемуазель де Ла-Моль доводилось робити великі зусилля, щоб примусити себе не думати про нього. В душі її відбувалась жорстока боротьба. Іноді їй здавалося, що вона зневажає цього похмурого юнака; але його розмова мимоволі чарувала її. Особливо дивувало її його незбагненне прикидання. В кожному слові, сказаному ним пані де Фервак, була неправда або принаймні жахливе перекручення його власних думок, прекрасно відомих Матильді. Цей макіавеллізм її вражав. «Яка глибина! — казала вона сама собі. — І яка різниця, коли порівняти його з бундючними дурнями або з пошлими пройдисвітами, як отой пан Тамбо, що висловлюють такі ж думки».
А проте мав Жюльєн і жахливі дні. Наче виконуючи найтяжчу повинність, він з'являвся щодня в салон маршальші. Зусилля, які він робив, граючи взяту на себе роль, зовсім знесилювали його. Часто, входячи ввечері на величезне подвір'я палацу де Фервак, він стримував себе всією силою волі й розсудливості, щоб не впасти у повний відчай.
«Адже я не впав у відчай в семінарії, — думав він, — а тоді переді мною була жахлива перспектива: чи досяг би я успіху, чи ні — однаково я був приречений жити весь час у найогиднішому і найнікчемнішому в світі середовищі. А проте вже наступної весни, через якихось одинадцять місяців, я став, мабуть, найщасливішою людиною серед моїх ровесників».
Але часто ці розумні міркування виявлялись безсилими перед лицем жахливої дійсності. Щодня він бачив Матильду за сніданком і за обідом.
