Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
— Будинок, що я купив, — продовжував містер Піквік, — у Далвічі. При ньому сад, а місцевість — одна з наймальовничіших серед лондонських околиць. Опорядив я його як міг добре; може, навіть елегантно. Про це ви незабаром судитимете самі. Сема я беру з собою. Найняв я з рекомендації Перкера кастеляншу — стару, поважну жінку, і стільки слуг, скільки вважав за потрібне. Я пропоную освятити свій будинок однією церемонією, в якій я й сам беру участь. Я хотів би, щоб весілля доньки мого друга Вордла, коли він не заперечуватиме, відбулося в мене. Щастя молоді, — пояснив трохи зворушений містер Піквік, — завжди було для мене найпершою втіхою. Мені стане тепліше на душі, коли я, під дахом мого власного будинку, буду свідком щастя найдорожчих моєму серцеві друзів.
Містер Піквік спинився знову. Емілія й Арабелла голосно хлипали.
— Про свої плани, — закінчив містер Піквік, — я повідомив Піквікський Клуб і на письмі, і усно. Під час моєї довгої відсутності там точилися постійні сварки, і мій вихід з числа його членів та ще деякі обставини викликали його остаточний розклад. Піквікський Клуб не існує більше. Я ніколи не буду шкодувати, — тихим голосом додав містер Піквік, — ніколи не буду шкодувати, що більшу частину двох останніх років мого життя присвятив вивченню різноманітних особливостей природи людської, нехай моя робота й здаватиметься декому нікчемною. Майже все своє життя перед тим я витратив, щоб здобути собі кошти, але життьові сцени, свідком яких я був тепер і про які перше не мав жодного уявлення, поширили мій кругозір і загострили мій розум. Мабуть, я зробив мало доброго, але, сподіваюся, чинив і мало поганого. В кожному разі, для мене самого, на схилі моїх днів, мої пригоди стануть за джерело приємних і втішних спогадів. Нехай благословить бог вас усіх!
Містер Піквік тремтячими руками наповнив свою склянку, і з очей його покотились сльози, коли товариство, як один, підвелося з стільців і від щирого серця випило за його здоров’я.
Попередні готування до весілля містера Снодграса були недовгі. Він не мав ні батька, ні матері, з дитинства жив під опікою містера Піквіка, і цей джентльмен був досконало обізнаний з його прибутками. Відомості про них цілком задовольнили Вордла — як, проте, задовольнили б його й усякі інші відомості, бо старий джентльмен був сповнений веселістю й ласкавістю — і, коли він приділив Емілії гарненьку таки пайку, вони умовились, що весілля має відбутись через чотири дні. Несподіване повідомлення про нього мало не звело з розуму трьох швачок та одного кравця.
Запрягши в свій екіпаж поштові коні, містер Вордл наступного дня поїхав привезти до Лондона свою матір. Ледве він, із звичайною для нього навальністю, сказав їй про весілля, стара леді миттю знепритомніла, але хутко прийшла до пам’яті, загадала зараз же пакувати її шовкову сукню й заходилась розповідати деякі подробиці такого ж гатунку з історії шлюбу старшої доньки покійної леді Толімглавер. Оповідання взяло у неї три години і все ж таки не було закінчене.
Про всі важливі готування треба було повідомити й місис Трандл. І як здоров’я її на той час було в поважному стані, то це доручили містерові Трандлу, щоб звістка не схвилювала її занадто. Схвилювалась вона, проте, не занадто, бо зараз же написала до Маглтона, замовляючи собі новий капелюшок та нову отласну сукню, і виявила непохитний намір бути присутньою на церемонії. Тут містер Трандл покликав доктора, а доктор сказав, що місис Трандл сама повинна найкраще всіх знати, як вона себе почуває; на це містер Трандл відповів, що дружина його почуває себе прекрасно й вирішила їхати. Тоді розумний і обережний лікар, який добре знав, що корисно йому і його пацієнтам, висловив думку, що, залишившись вдома, місис Трандл може пошкодити собі більше, бо нервуватиметься, і тому їй, мабуть, краще поїхати. Вона і дійсно поїхала, а дуже уважний доктор прислав їй з півдюжини різних ліків, які вена мала пити дорогою.
На додаток до всіх розваг Вордлу були доручені два маленькі листи до двох маленьких молодих леді, що мали бути дружками. Одержавши листи, обидві молоді леді впали в розпач, бо не мали нічого „готового" до такої серйозної події і не мали часу зробити щось — останні обставини, здається, справили велику приємність батькам двох маленьких молодих леді. Проте, коли довели до ладу їхні старі убрання й зробили їм нові капелюшки, молоді леді виглядали так добре, як тільки можна було від них чекати, а що вони плакали в належних місцях церемонії й учасно здригалися, то всі присутні були захоплені ними.
Як добулись до Лондона двоє бідних родичів — чи пішки, чи на задніх місцях диліжансів, чи на возах, чи по черзі несучи один одного — невідомо; але вони з’явились до Вордла І ранком весільного дня перші постукали в двері будинку містера Піквіка, сяючи усмішками та виложистими комірниками.
Прийняли їх дуже сердечно, бо багатий чи бідний — було однаково для містера Піквіка. Нові слуги були сама моторність і догадливість; Сем був у незрівняно веселому й збудженому настрої, а Мері сяяла вродою та гарненькими стьожками.
Наречений, що вже два чи три дні жив у містера Піквіка, по-рицарському виїхав до Далвічської церкви зустрінутися з нареченою. Супроводили його містер Піквік, Бен Елен, Боб Сойєр і містер Тапмен. Сем стояв ззаду, мавши в петельці білу квітку — подарунок його коханої, а на собі нову пишну ліврею, вигадану спеціально на цей випадок. Зустріли їх Вордл, Вінкл, наречена, дружки та Трандл, а по закінченні церемонії екіпажі покотили до містера Піквіка на сніданок, і там чекав на них маленький містер Перкер.
Коли легкі хмарки, навіяні урочистішою частиною церемонії, розійшлися, обличчя всіх заблищали радістю, і чути було самі привітання та похвали. Все було таке красиве ! Моріжок перед будинком, садок позаду, мініатюрна тепличка, їдальня, вітальня, спальні, курильня, а головне, кабінет з картинами та робочими кріслами, з чудними скриньками й незвичайними столами, з безліччю книжок і веселим великим вікном, яке виходило на приємний лужок, і перед яким слався гарний краєвид, засіяний там і там маленькими дімками, майже захованими між дерев, а ще — завіси, і килими, і крісла, і софи. Все таке прекрасне, таке тривке, таке чисте, добране з таким смаком, що, як казали всі, не було там з чого дивуватися більше.
А посеред усього цього стояв містер Піквік з обличчям, освітленим усмішкою, якій не могло
