Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
— Оце ми з вашим батьком говорили про вас, Сем, — почав був містер Піквік, відкашлюючись.
— Про тебе, Семюел, — протекторським тоном ствердив містер Веллер.
— Я не сліпий, Сем, і бачу, що ви довгий уже час почуваєте більше ніж приязнь до покоївки містера Вінкла, — провадив містер Піквік.
— Чуєш, Семі? — так же урочисто спитав містер Веллер.
— Сподіваюся, сер, — звернувся Сем до свого пана, — сподіваюся, що ви не вбачаєте нічого поганого в приятельських стосунках молодого чоловіка з дівчиною, та ще такою хорошою й скромною.
— Звичайно, не вбачаю, — запевнив його містер Піквік.
— Ні в якому разі, — ласкавим тоном заспокоїв сина містер Веллер.
— Настільки не вбачаю і вважаю їх за такі природні, що ладен навіть підтримати ваші прагнення в цьому напрямку й допомогти вам у разі потреби. З приводу цього ми саме й розмовляли з вашим батьком. Погодившися з ним…
— І встановивши, що леді не вдова, — вкинув слово містер Веллер.
— І взявши на увагу, що леді не вдова, — усміхнувся містер Піквік, — я дійшов такого висновку, Сем. Я хочу звільнити вас від ваших теперішніх обов’язків, а на вдячність за вашу відданість допомогти вам одружитися з цією дівчиною і створити собі незалежне життя. Я пишатимусь тим, — тут тремтячий від хвилювання голос містера Піквіка набув своєї звичайної сили й звучності, — я пишатимусь і буду щасливий дбати про ваш добробут і в дальшому.
Впала коротка мовчанка, а потім Сем трохи приглушеним, а проте рішучим голосом сказав:
— Дуже вдячний за вашу добрість, сер, але цього бути не може.
— Не може бути?.. — вкрай здивований скрикнув містер Піквік.
— Семі, — поважно промовив містер Веллер.
— Я кажу, що цього не може бути, — на тон вище повторив Сем — Як ви житимете без мене, сер?
— Недавні зміни в родинному становищі моїх друзів, безперечно, відіб’ються й на моєму житті, дорогий мій друже, — сказав містер Піквік. — До того ж я стаю старий і потребую спокою та відпочинку. Мандрування мої скінчилися, Сем.
— Як можете ви знати це, сер? — відповів Сем. — Подумайте тільки. Уявіть собі, що ви роздумались — а це зовсім не неймовірно, бо душа у вас ще як у двадцятип’ятирічного, — що ж з вами станеться без мене? Ні, це неможливо, сер; неможливо.
— Дуже добре, Семі; в цьому багато правди, — похвально сказав містер Веллер.
— Я говорю, добре обміркувавши все, Сем, і певний, що додержу слова, — похитав головою містер Піквік. — Нові місцевості не існують для мене. Мандрування мої скінчилися.
— Гаразд, — сказав Сем. — Тоді ж ви більше ніж будьколи потребуватимете, щоб коло вас був хтось, хто розуміє вас; хто доглядав би та пильнував вас. Якщо вам потрібний інший — більш вигладжений — слуга… — ну, що ж? — шукайте і беріть його. Але чи за плату чи безплатно, з договору чи без договору, з харчем вашим чи з своїм, з відпусткою чи без відпустки — Сем Веллер, якого ви взяли з старого готелю з Боро, лишиться біля вас і нікуди від вас не піде. І що б там страшного хто не казав, я не відмовлюся від своїх слів.
Наприкінці цієї заяви, виголошеної Семом з великим піднесенням, Веллер — старший підвівся з свого стільця і, забувши про місце та звичайність, почав вимахувати капелюхом і тричі вигукнув "ура!“
— Друже мій, — промовив містер Піквік, коли містер Веллер, дещо засоромившись свого пориву, знову сів, — ви мусите подумати й про дівчину.
— Я й думаю про неї, сер, — відповів Сем. — І я завжди думав про неї. Ми говорили з нею. Я з’ясував їй моє становище, а вона сказала, що згодна чекати, доки я буду вільний. І, я гадаю, ждатиме. А якщо не ждатиме, то мені такої дружини не потрібно, і я охоче відмовлюсь од неї. Ви знаєте мене, сер. Як я сказав, так і зроблю.
Хто міг ставити опір такій рішучості? Тільки не містер Піквік. Безкорисна відданість цієї простої людини сповнила його душу гордістю більше, ніж тисячі запевнень найславетніших вельмож і учених.
Поки в номері містера Піквіка точились описані розмови, до парадних дверей готелю підійшов маленький чоловічок у сюртуці тютюнового кольору. Носій ніс за ним невеличкий чемодан. Забезпечивши собі ліжко на ніч, старий спитав у коридорного, чи не тут живе місис Вінкл, і той, звичайно, це ствердив.
— Вона сама? — довідувався маленький старий джентльмен.
— Думаю, що так, сер, — відповів коридорний. — Я можу покликати її покоївку, сер, і якщо вам…
— Не треба мені вашої покоївки ! — розсердився старий джентльмен. — Проведіть мене до її номера, тільки не попереджайте нікого.
— Як ви кажете, сер? — не зрозумів коридорний.
— А вам хіба позакладало? — запитанням одповів на запитання маленький старий джентльмен.
— Ні, сер.
— То слухайте, прошу. Ви мене чуєте тепер?
— Чую, сер.
— Ну й добре. Проведіть мене до кімнати місис Вінкл, тільки не попереджайте нікого.
Віддавши такий наказ, маленький старий джентльмен сунув коридорному п’ять шилінгів і пильно подивився на нього.
— Далебі, сер, — вагався слуга, — я справді не знаю, сер, чи…
— Чого вже там! Однаково зробите, як я прошу; то робіть уже краще відразу. Не будьмо гаяти часу.
В голосі джентльмена та в його манерах було стільки впевненості, що коридорний поклав монету в кишеню й повів його нагору.
— Оце її кімната? — сказав джентльмен. — Можете йти.
Коридорний пішов, питаючи себе, хто такий цей джентльмен і чого йому треба. Перечекавши, поки слуга зник з очей, маленький старий джентльмен постукав у двері.
— Заходьте! — промовила Арабелла.
— Гм! голосок, нема чого й казати, гарненький, — буркнув джентльмен. — Та це ще нічого не значить,— і він увійшов. Побачивши незнайомого, Арабелла трохи зніяковіла, — що, проте, було їй дуже до лиця, — і підвелася з крісла, де вона сиділа й шила.
— Не вставайте, прошу, мадам, — сказав незнайомий, зачиняючи за собою двері. — Здається, місис Вінкл?
Арабелла нахилила голову.
— Дружина Натаніела Вінкла, сина бірмінгемського комерсанта? — допитувався джентльмен, з видимою цікавістю придивляючись до молодої жінки.
Арабелла знову нахилила голову й озирнулася, немов шукаючи допомоги.
— Моя поведінка, я бачу, дивує вас,
