Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

До того ж... От скажи: він що, оцінить, що його врятували? Ніколи. Для нього тепер життя — трагедія. Глянь на нього — навряд він відчуває радість, що залишився жити. Знаєш, в мене раз був випадок. Нещасний дід із мільйоном болячок під дев'яносто років. А тут ще й реакція на введення якихось медикаментів удома — привезли практично у клінічній смерті. Ну, ми його годину качали, і що ти думаєш — вискочив дід! А зранку заходжу до палати, а він і говорить, голосно так, бо глухий зовсім: «Дякую, що рятували мене! Але то вже було не конче...» Наталя почула, та як гримне на діда: «Не конче?! То навіщо їхали? Хочете вмирати — робіть це вдома скільки завгодно, тільки не тут». Ми ще насміялися тоді...

— Ну, можливо...— промовив Ілля.— Але випадок із Біленьким, погодься, крутий.

— От і візьми, напиши до «Клінічної хірургії». Га? У тебе би вийшло. Випадок дійсно того вартий.

— А що, можна спробувати, — задумливо пробурмотів Ілля.

— Дерзай! — Щур поплескав його по плечі. — Тільки якщо надрукують, не забувай, хто тобі ідею підкинув.

***

Робочий день наближався до закінчення. В ординаторській сиділи Олег із Голоюхом і мовчки писали. Увійшов Медвідь.

— Так, а хто в нас сьогодні ургентний?

— Я, — відповів Тарас.

— Мене до восьмої вечора не буде, — сказав Ілля. — Олег Вікторович, підстрахуєш, коли щось?

— Гаразд, — відповів той, — а ти куди на ніч, ще й по таких снігах?

— Та я по трасі, — відповів Ілля, — там ще можна проїхати, тим паче, «Нивою». Січкарню мені нарешті знайшли. Мужик один сам за конструктора і бере недорого.

— І скільки? — запитав Олег.

— Чотириста.

— Гривень?

— Ну ж не доларів!

— Звідки я знаю? Я у січкарнях не розбираюся. Слухай, а порося мале скільки коштує?

— Ну... зараз подорожчали... Десь під сотню.

— Також гривень?

— Та йди ти в баню! — розсердився Ілля.

— Ну, я серйозно! — зачепився Олег. — Ось ти прикинь: січкарня — чотириста, порося — сто. Це вже п'ятсот. По теперішніх цінах на базарі близько тридцяти-сорока кілограмів м'яса, я не кажу — найвідбірнішого — різного. На хріна воно тобі потрібно? Біля них находишся, нанюхаєшся...

— А заріжеш свиню, — додав Тарас, — там невідомо, чи буде м'яса півцентнера.

— Ну, по-перше, — сказав Ілля, — свиня — це не тільки м'ясо, а ще й сало.

— Сало — це атеросклероз, — вставив Олег, — зі всіма неприємностями у вигляді інфарктів, інсультів і теде...

— По-друге, — не змигнувши, продовжував Ілля, — порося мені, швидше за все, подарує якийсь вдячний голова колгоспу, в якому ще не всі свині виздихали. А січкарня — взагалі на багаторазове використання, а не для однієї свині індивідуально. Та й потім, я за ними мало доглядаю, в основному тесть, а він із дитинства принюхався, отож, йому однаково.

— Логічно, — погодився Олег.

— До речі, як наша угода на вихідні? — запитав Ілля. — Ти наче також кудись збирався?

— Я відклав, — сказав Олег. — Тобі потрібніше.

— Ну, буду у боржниках, — пообіцяв Медвідь. — Я поїхав.

— Стій! Куди?— несподівано закричав Голоюх. — Я забув, щойно дзвонила Євстахіївна. Там у них у гінекології якась складна хвора. Казала — зараз прийде порадитися.

— Ні, вибачте! — підняв руки вгору Ілля. — Мене вже немає. Розбирайтеся самі. Я поїхав.

Але цієї секунди в ординаторській власною персоною з'явилася неповторна завгінекологією.

— Хлопчики! — з порогу почала Євстахіївна. — Добре, що ви всі разом. Хочу вас на консультацію. В мене одна хвора, прошу, щоб ви всі разом глянули...

— Ось, Олег Вікторович із Тарасом Васильовичем подивляться, — сказав Ілля, — а мене вже немає.

— Як — немає?! — обурилась вона. — Ви що, жартуєте? Ілля Петрович, я вас прошу...

— Оксано Євстахіївно! — почав благати той. — Я вже тиждень не можу зібратися туди, куди зараз поїду! Вам що, мало їх двох?

— Мало, — відрубала вона. — Треба, щоб ви всі разом глянули.

— Це чому? — здивувався Медвідь.

— Тому, що дві голови добре, а три краще.

— Ось вона, жіноча логіка, — філософськи промовив Медвідь. — Ось вам яскравий приклад типової жіночої логіки! А чотири, відповідно, краще, ніж три. Тоді давайте ще Савчука задіємо.

— Ой! Жіноча логіка... — образилася Євстахіївна. — Ота ваша, чоловіча, у сто разів абсурдніша, якщо хочете знати.

— Цікаво-цікаво, — встряв у дискусію Голоюх, — а яка це — чоловіча логіка? Я наче й виразу такого не чув... Може, приклад наведете?

— Та скільки завгодно, — не розгубилася шефиня гінекології. — Ну, хто ще, наприклад, окрім вас, мужиків, може вважати, що потрапив до раю, в той час, коли насправді знаходиться всього за два сантиметри від дупи?

На мить усі замовкли, а потім залилися диким реготом. Сміялися до сліз.

— Сильно, — сказав Олег. — Оксано Євстахіївно, ви це самі придумали, чи десь чули?

Двері відчинилися, і увійшов Беженар.

— А що тут відбувається? — погляд його висловив картинне здивування. — На тому кінці коридору чути. Оксано Євстахіївно, дорогенька... От ви все смішите їх... Краше жити навчіть! А то вони молоді, гадають, що круті, бика за роги вхопили... А ви їх... — він жартівливо стиснув свого здоровезного кулака.

— Ой, Валю... — зітхнула Євстахіївна. — Та вони самі кого хочеш навчать. Ну, що, хлопчики... Ходімо!

Засовавши стільцями, хірурги рушили за нею.

— Але туди й назад, — чувся в коридорі голос Медвідя, — п'ять хвилин...

***

Вона посунулася, пропускаючи всіх трьох. Посеред маленького підсобного приміщення, куди вони увійшли, стояв столик, вкритий білим простиралом. На ньому — пляшка коньяку, бутерброди з ікрою, лимони та помідори на тарілці. Над цим височіла велика пластмасова пляшка мінералки.

— Воба-на... — тільки й промовив Голоюх.

— Ні фіга собі... — не витримав і Медвідь.

— Це з приводу чого? — не зрозумів Олег.

— А де ж ваша помираюча хвора? — отямився Ілля.

— Ну, завдяки вам хвора якраз не помираюча, — відповіла Євстахіївна. — Сідайте, хлопчики.

— А чому сьогодні? — не міг заспокоїтися Медвідь. — Чому саме сьогодні?

— Та буде вже тобі, — штурхнув його