Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек

І сказала тоді пані Фамар:

— Яка-бо ви добра жінка, Марфочко. Ви так про мене піклуєтеся… не знаю, як я й віддячу вам.

Та Марфа не відповіла і очей від вогню не відвернула. Тоді спитала її пані Фамар:

— Чи правда, Марфочко, що сьогодні у вас був раббі з Назарета[238]?

І відповіла Марфа:

— Був.

І склала пані Фамар руки й промовила:

— От уже радість вам, Марфо; я знаю, до нас би Він не прийшов, але ви цього заслужили: ви така добра господиня…

І тоді схилилась Марфа до вогню, квапливо поправила дрова й сказала:

— По правді признатися, пані Фамар, краще б я Його й зовсім не бачила. Чи ж могло б мені спасти на думку, що саме в такий день, перед святами… Спершу треба було попрати білизну. Ви ж самі знаєте, скільки прання після нашої Марії! Отож я заходилася скидати на купу невипране, коли це чую: «Добридень, дівчата!»; глянула, аж Він стоїть на порозі. Я тоді почала гукати: «Маріє, Маріє, йди сюди!». — щоб помогла мені швидше прибрати ту купу сорочок.

Марійка прибігла розпатлана, побачила Його та як закричить, мов навіжена: «Вчителю, Вчителю, це Ви до нас прийшли?» — а тоді бух перед Ним на коліна, ридає й руки Йому цілує. Мені так соромно за неї стало, пані Фамар: що, певне, подумав Учитель! Якась шалена істеричка, а тут іще брудне шмаття по всій хаті… То я насилу видушила з себе: «Сідайте, Вчителю», — а сама збираю ту білизну. А Марія вхопила Його за руку та хлипає: «Учителю, скажіть нам що-небудь, скажіть що-небудь, раббоні!..» Ви лишень подумайте, пані Фамар: вона Його назвала раббоні! А в хаті такий розгардіяш, самі знаєте, коли прати заходишся, навіть не заметено… І що Він подумав про нас!

— Ет, Марфочко, — потішила її пані Грюнфельд. — Чоловіки такого неладу й не помічають. Я їх знаю.

— Хай і так, — відказала Марфа з суворим блиском у очах. — Але в хаті має бути лад. Чуєте, пані Грюнфельд, коли Вчитель був на обіді в того митаря, то Марія примудрилася сльозами обмити Йому ноги, а витерти їх своїми косами. Я, пані Фамар, на таке б не наважилась, але хотіла, щоб бодай підлога в Нього під ногами була чиста. Що так, то так. І постелити перед Ним гарний килимок, отой, знаєте, з Дамаска. А не брудну білизну. Обмивати Йому ноги сльозами та витирати косами — це, бач, Марійка вміє, а от хоч би зачесатися, коли Він прийде, — то ні, і підлогу витерти задля Нього — теж ні. Аби лиш перед Ним на коліна бухнутись та очі отакі-о зробити: «Скажіть нам що-небудь, раббоні!»

— І сказав Він щось? — жадібно спитала пані Фамар».

— Сказав, — повільно відповіла Марфа. — Усміхався і говорив до Марії. Бо я ж, бачте, насамперед кинулась ту білизну прибирати, а потім треба ж було дати Йому хоч козячого молока та шматок хліба… Він був такий зморений, що мені так і рвалося з язика: «Вчителю, я Вам принесу подушок, відпочиньте хвильку, задрімайте, ми сидітимемо тихенько й не дихатимемо», — та, знаєте, пані Грюнфельд, хто ж це наважиться впасти Йому в річ! Отож я ходила навшпиньки, щоб Марія здогадалася та не робила гамору, так де там! «Говоріть ще, Вчителю, будь ласка, прошу Вас, скажіть іще щось!» А Він, добряга, всміхається й говорить…

— Ох, як би хотіла я почути те, що Він говорив, — зітхнула пані Грюнфельд.

— І я теж, пані Фамар, — сухо відказала Марфа. — Але ж комусь треба було остудити молоко, щоб холодненьке було. І трохи меду десь добути на хліб Йому. А тоді забігти до Єфраїма — я обіцяла Єфраїмисі, що нагляну за її дітьми, коли вола на базар піде… Адже й така стара дівка, як я, на щось та годиться, пані Грюнфельд. Якби хоч наш брат Лазар був удома! Але ж він як побачив уранці, що я збираюся прати, то каже: «Ну, я тікаю, дівчата; але ти, Марфо, гляди не проґав отого ліванського крамаря, що зіллям торгує: як проходитиме, купиш у нього грудного чаю». Адже він, Лазар наш, має слабі груди, пані Фамар, і хиріє просто на очах. Отож я весь час думала: якби Лазар вернувся, поки Вчитель тут! Я вірю, пані Грюнфельд, що Він би зцілив нам Лазаря. То як почую, що хтось іде, так і вибігаю надвір та гукаю до кожного: «Пане Ашере, пане Леві, пане Іссахаре, може, зустрінете нашого Лазаря, то скажіть йому., хай хутчіше йде додому!» Та ще й крамаря з зіллям виглядала, — не знала, за що й хапатися.

— О, це для мене не диво, — зауважила пані Грюнфельд. — З родиною клопоту вистачає.

— Е, що там клопіт, — відмахнулася Марфа. — Але ж кому не хочеться послухати слова Божого, пані Грюнфельд! Хай я дурна жінка, ніби служниця… Та я собі думаю: треба ж, щоб хтось це робив, — і прав, і одежу латав, і в хаті прибирав, — коли вже в Марійки нема охоти до цього… Вона вже не така гарна, пані Грюнфельд, як була, але колись із неї така була красуня, що… що я просто не могла не служити їй, розумієте? А люди чогось думають, ніби я лиха… але ж ви, пані Грюнфельд, знаєте, що лиха й нещасна жінка не зуміє смачно зварити страву, а з мене ж таки непогана куховарка. Коли Марія вродлива, то хай Марфа хоч варить смачно, хіба не правда? Але ви, пані Фамар, також, мабуть, знаєте: часом, бува, на одну-однісіньку хвилинку складеш руки на колінах, і зразу в голову такі чудні думки лізуть — а може, хтось тобі колись щось скаже чи хоч подивиться на тебе якось так, ніби промовить: «Донечко, ти нам свою любов даруєш і всю себе віддаєш, тілом своїм хату метеш і чистотою своєї душі всяку чистоту бережеш; ми входимо в твій дім, ніби це ти сама. І ти, Марфо, на свій лад багато любила…»

— О, це правда, — погодилась пані Грюнфельд. — І якби ви мали дітей, як я, Марфочко, то ще краще б це знали.

А Марфа їй сказала:

— Пані Грюнфельд, коли ото так зненацька прийшов до нас Він, Учитель з Назарета, то я вжахнулась; може… може, це Він прийшов сказати ті гарні слова, що їх я стільки