Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

Серпілін думав про все це дорогою, принагідно звичним оком зіставляючи різні прикмети загального ходу справ. Ці прикмети засвідчували, що справа посувається, і створювали той настрій поступового розвитку успіху, котрий володів і Серпіліним, і тими, хто їхав з ним, і тими, хто робив своє діло тут, на дорогах наступу.

З просіки на дорогу витягали тракторами гармати — важка артилерія змінювала позиції і йшла вперед. Два танки, мабуть, після ремонту в пересувній майстерні, з одкритими люками наздоганяли своїх. Майже безперервним потоком ішли машини з снарядними ящиками, в полі виднілися прапорці, що огороджували мінні поля.

Якийсь капітан з трофейної команди з кількома шоферами оглядали колону німецьких машин, що їх наші штурмовики застигли на виїзді з лісу. На початку і в кінці колони все було спалене, а всередині застряли цілі машини, їх пробували завести.

Хмари трохи піднялись, і в небі невисоко з ревінням пройшла спершу одна шістка штурмовиків, потім ще три і над ними — винищувачі. «Туди, до плацдармів», — спокійно подумав Серпілін.

І обернувся до Синцова, що сидів позаду.

— Люблю штурмовики! — сказав так, як говорять люди про щось, що в їхньому житті вже назавжди: «Люблю степи», «Люблю берези»… — Німці називають їх «чорна смерть», а для нас це життя. Щоразу дивишся й думаєш: скільком солдатам вони врятують життя за цей виліт.

У напрямі фронту пішла ще одна шістка. Серпілін, висунувшись із віліса, провів її очима.

— Розгодинюється. Якщо після червневих дощиків тепло постоїть, такий ранній гриб-колосовик піде — тільки кошики готуй. Коли в тридцять першому році в Бобруйську полком командував, теж таке саме літо випало, грибів набирали — щось неймовірне. Особливо на стрільбищах, куди ніхто не ходить.

Синцов з подивом слухав цей відступ про гриби.

Вперше за три доби командуючий заговорив про щось стороннє; дав собі перепочинок хоч у думках.

Синцову, котрий чотири рази лежав у госпіталях, Серпілін у ці дні наступу чимось нагадував хірурга.

Наступ був схожий на операцію, коли хірург стоїть у гумових рукавичках, у масці, зі скальпелем у руці і підгонить: «Тампон! Затискач! Тампон! Шовк! Перевірте пульс!» Командує людьми, які допомагають, а сам не має часу ні на що стороннє, хіба лише один раз за весь час затягнеться цигаркою, та й ту встромлять йому просто в рот, і запалять, і виймуть після того, як затягнувся.

Схоже чи не схоже, але Синцову здавалося, що схоже.

І сьогодні, хоч три доби й недосипав, Серпілін так і не здрімнув дорогою. То дивився на карту й про щось сам із собою сперечався: видно було, як крутить там, попереду, головою; то зупиняв людей, розпитував, і давав накази, і знову їхав, роздивляючись на всі боки, немов боявся пропустити щось важливе для майбутніх своїх рішень.

Уздовж дороги простягся провід на жердинах.

Серпілін спитав заступника начальника оперативного відділу, що сидів позаду з Синцовим:

— Прокудін, куди, на твою думку, зв’язок? Чи не до Тализіна? — і тицьнув пальцем у планшет, що лежав на колінах. — Через п’ятсот метрів буде поворот ліворуч, до хутора. Вчора о двадцять третій годині він був ще там, якщо не перемістився за ніч.

— Жердини ведуть туди, більше немає куди, товаришу командуючий, — сказав Прокудін.

Та Серпілін уже побачив зв’язківця, що йшов уздовж лінії зв’язку.

— Зупиніть, — звелів Гудкову. — Синцов, спитай, куди зв’язок.

Синцов вискочив з віліса, підбіг до зв’язківця і, повернувшись, доповів, що зв’язок іде до штабу дивізії.

Точніше, йшов, а тепер його наказано змотати.

— Це в них із своїм тилом зв’язок, його й змотують, — сказав Серпілін, — а самі — відчуваю — ще на місці! Заїдемо.

Звернувши з дороги, заїхали на хутір, що притулився до гайка. Крайню хату рознесло прямим влучанням, а біля сусідньої — цілої — стояв віліс; за кермом сидів водій, а під деревами тупцяли автоматники.

Серпілін зайшов до хати. Командир дивізії Тализін сидів за столом, неголений, у натільній сорочці, в підтяжках, і сьорбав суп з казанка.

— Пробачте, товаришу командуючий, — підхопився він. — Приїхав трохи перепочити, зараз назад, — і, схопивши з лавки гімнастерку, почав натягувати її на голову.

— Не поспішай, Андрію Андрійовичу. — Серпілін сів. — Одягайся. Солдатові й то дається дві хвилини на вдягання.

Але Тализіну, незважаючи на миролюбний тон командарма, було незручно, що його о восьмій ранку застали в такому вигляді, за сніданком, і не попереду, на спостережному пункті, а тут, у штабі дивізії. І він, підперізуючись і застібаючи гудзики, став пояснювати, що цілу ніч був у полках і вперше за три доби заїхав поспати. Звелів через дві години розбудити, а прокинутись не зміг — поки суп сьорбав, прокидався.

— Даремно пояснюєш, — мовив Серпілін. — Це мені зрозуміло. Краще поясни те, що мені не зрозуміло. Чому й досі дивізія Тализіна, як я вважав, найкраща в корпусі, йде не попереду сусідів, а ззаду?

Тализін повторив, що вночі побував у всіх полках, штовхав уперед, і почав пояснювати, що й учора, й позавчора опір був сильний; там, де пройшла дивізія, противник залишив на полі бою сім самохідок і понад двадцять гармат.

— І не в донесеннях, а в натурі — перевірено!

— Що ти сумлінний, не маю сумніву, — сказав Серпілін. — А от як пояснити, що з трьох дивізій вашого корпусу найповільніше йдеш? Правий фланг корпусу вже за Дніпром, а ти все ще на Ресті длубаєшся.

— Зате на всьому масиві до неї вийшов, товаришу командуючий. Німців позад себе не лишив.

— От і погано, що на всьому масиві! Я тобі поясню, чому ти длубаєшся, — тому що проміжків не шукаєш.

Витяг полки в одну лінію і преш грудьми. А в німців немає перед тобою суцільного фронту, вони лиш імітують його перехресним вогнем, намагаються створити в тебе таке уявлення. А ти й повірив! Проміжки треба