Спартак - Рафаелло Джованьолі
Гладіаторська флотилія повернула у відкрите море і в глибокій тиші вийшла з Темеси.
Але від берегів Африки віяв дужий вітер — сірокко — і, незважаючи на геркулесівські зусилля гладіаторів, заважав їм пливти до Сіцілії, відносячи до берега бруттів.
Шалено працюючи веслами, гладіатори до часу, коли співають півні, просунулися лише на кілька миль уперед. Вітер міцнішав, і легкій флотилії почала загрожувати загибель. Тому за порадою мореплавців і рибалок з Темеси, які вели деякі кораблі, а також гладіаторів, які розумілися на морській справі, Гранік пристав до пустельного берега біля Нікотери і звелів усім гладіаторам висадитися. Звідти він негайно вивів їх у сусідні гори, вирядивши до Спартака на легенькому човні декуріона з кількома гладіаторами, щоб сповістити, що сталося.
В цей час жрець і Евтібіда підійшли до храму і залишили двох каппадокійців у дубовому гаю біля шляху, що вів з міста до храму. На відстані півтора постріли з самостріла від гаю стояла вілла, в якій розмістилися гладіаторські дозорці. Незважаючи на їхню обережність, пориви вітру час од часу доносили до каппадокійців шум їхніх кроків і тиху розмову.
— Ну то що ж, Ерцідане, ми мусимо будь-що взяти молоду амазонку живцем, — прошепотів на своїй мові один раб другому.
— І ми це зробимо, Аскубар, — відповів Ерцідан. — Якщо зможемо…
— Я також сказав би… якщо зможемо.
— Скажу тобі просто, тільки побачу, що вона борониться мечем або кинджалом, я вб'ю її двома ударами. Бо якщо нам чути звідси тиху розмову гладіаторів, то вони, певно, почують лемент цієї пискухи.
— Звичайно, почують, вмить прибіжать сюди, і тоді кінець нам…
— Твоя правда, присягаюсь Юпітером!.. Тут є над чим подумати.
Обидва каппадокійці замовкли, охоплені важкими думками.
Раптом крізь шелест листя вони ясно почули кроки в кущах.
— Хто там? — приглушеним голосом окликнув Аскубар, витягаючи меч з піхов.
— Хто там? — повторив Ерцідан.
— Мовчіть! — озвався жіночий голос. — Це я… Евтібіда… Я оглядаю місцевість… А вам нічого наслухати позаду себе, стежте за дорогою.
Все це вона сказала пошепки, підійшовши до них, потім зникла в кущах, і знову каппадокійці чули тільки шелест вітру.
Аскубар й Ерцідан довго мовчали. Нарешті перший прошепотів другому:
— Ерцідане!
— Ну?
— Знаєш, що я думаю?
— Що ця справа складніша, ніж здавалося спочатку?
— Я про це вже думав, а тепер міркую, як нам з честю вийти сухими з води.
— Оце діло! Ну і придумав?
— Здається, придумав.
— Що ж ти придумав?
— Коли маленька амазонка наблизиться, ми тихенько візьмемося за луки і з одинадцяти-дванадцяти кроків пустимо
Б неї дві добрі стріли, одну в шию, другу в серце… Думаю, що й не скрикне. Що скажеш на це?
— Молодець, Аскубар!.. Непогано.
— А тій скажемо, що вона боронилася.
— Гаразд! Так і зробимо.
І обидва каппадокійці наготували луки і завмерли, прислухаючись.
Тим часом Евтібіда тривожно блукала навколо і нетерпляче чекала світанку. Години здавалися їй вічністю. Не раз виходила вона на узлісся, мало не до гладіаторської сторожі, і поверталася назад. Нарешті помітила, що сірокко, який бушував усю ніч, майже вщух. Евтібіда подивилася на обрій, на вершини Апеннін Г побачила, що хмари там ледве взялися блідими жовтогарячими підпалинами. Задоволено зітхнувши при цих ознаках світанку, вона ще раз вийшла на дорогу до вілли і обережно пішла до сторожі. Та не пройшла вона і двохсот кроків, як тихий голос загрозливо окликнув її:
— Хто йде?
Це були гладіаторські дозори, які перед світанком вийшли поглянути навколо.
Евтібіда нічого не відповіла, швидко повернулась і якнайтихіше подалася до гаю.
Дозорець, не діставши відповіді, побіг за нею.
Невдовзі гречанка і гладіатори наблизилися до узлісся, де з натягнутими луками причаїлися каппадокійці.
— Чуєш кроки? — спитав Аскубар в Ерцідана.
— Чую.
— Готуйсь!
Перші проблиски світанку почали розсіювати нічну темряву, і раби помітили невеличкого воїна, який швидко наближався до них. Проте розгледіти його обличчя не можна було.
— Це вона… — ледве чутно прошепотів Аскубар своєму товаришеві.
— Так… На ній панцирна туніка… шолом… і така маленька, безперечно — жінка.
Обидва каппадокійці націлились і разом спустили тятиву. Дві стріли полетіли з свистом: одна впилася в шию, друга — крізь срібну кольчугу — в груди… Евтібіди. Пролунав довгий пронизливий крик. Аскубар й Ерцідан враз почули тупіт багатьох ніг і сильний голос:
— До зброї!
Каппадокійці кинулися навтіки у напрямі римського табору, а біля тіла Евтібіди спинився декуріон з чотирма гладіаторами. Вона глухо стогнала, болісно хрипіла, але не могла вимовити й слова.
Розвиднілося. Гладіатори поклали поранену край шляху, притулили спиною до дуба, зняли шолом. Вони побачили, як по плечах розсипалося густе руде волосся, і в один голос скрикнули:
— Жінка!
Нахилилися, щоб роздивитися обличчя, вже покрите смертельною блідістю, і, одразу впізнавши, скрикнули в один голос:
— Евтібіда!
В цей час до дуба підійшла маніпула гладіаторів і обступила поранену.
— Якщо вона поранена, то хтось мусив її поранити, — сказав центуріон. — Ану, хай півсотні бійців спіймають убивць, боеони ще не встигли далеко втекти.
Півсотні гладіаторів побігли до храму Геркулеса Оліварія. Інші стояли навколо вмираючої, похмуро, в глибокому мовчанні дивлячись, як конає та, що заподіяла їм стільки лиха.
— Евтібідо! Тричі проклята зраднице! — суворо вигукнув центуріон. — Що ти тут робила в цей час?.. Хто тебе поранив?
