Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

— Про що ви говорите? — спитала вона чоловіка і дочки м'яко, з любов'ю, збільшеною почуттям провини. — Що за секрети у вас?

Аркадій вільною рукою обняв і жінку за плечі.

— Я й незчувся, коли ти покинула мене, — може, щось сталося? Ти мало буваєш на повітрі, а це й на нерви погано впливає. Любі мої, погляньте на красу цих айстр! Направду вони і безвірника можуть навернути на бога, — і тут же, без будь-якого зв'язку, звертаючись до дочки, промовив: — Чи ти згодна, Катрусю, що наша мама з кожним роком стає гарнішою? Інші жінки з роками ув'ядають і стають гірчичні, а наша мама — як сам ангел доброти. Твою ручку, моя кохана!

І так поміж ними прийшло не лише примирення, але й зміцнення того вузла, що ніколи не був досить стійким.

Під впливом отаких розмов з чоловіком Олена почала вірити, що Неля повинна відіграти якусь особливу роль у родині Річинських. І чим більше Олена придивлялась до цієї своєї дитини, тим більше впевнювалась у тому, що Неля в багатьох відношеннях різниться від решти дітей.

А це найбільше нещастя, що спало на їх родину, смерть батька, зовсім відібрало в Нелі охоту до життя. Здавалося, крона дерева впала на неї, оглушила та ще й заслонила її собою від людських очей.

Не тільки Олена помітила, що Неля перестала брати участь у всьому, що діялося довкола неї. Після похорону вона хоч і стала значно спокійніша, проте її опанувала абсолютна байдужість. Безбородько як лікар пояснював це тим, що Неля втратила надію. Доки батько лежав дома, байдуже, що мертвий, доти надія не лишала її. Вона не могла погодитись, що батька нема, тоді коли ще могла його бачити.

Безбородько не помилявся. Були хвилини, коли Нелі хотілося підійти до Аркадія, підвести йому голову, з усієї сили гукнути до нього, бризнути холодною водою в обличчя, потермосити за руку, щоб прокинувся і розвіяв той кошмар. Коли ж батька поклали в гробницю і Неля власними очима побачила, як гробарі замурували кам'яну плиту, вона відразу скорилась і повірила у смерть Аркадія. Цим і пояснювався її відносний спокій під час тризни. Проте цей внутрішній спокій ще більш віддалив дівчину від зовнішнього світу. Заглиблена в себе, вона багато дечого не помічала в ті дні. Не помічала, між іншим, частіших, як за життя татка, візитів Сулімана. Не добачала тієї уваги, якою її оточувала тепер Катерина.

Нічого цього не помічала Неля, і це не давало спокою Катерині.

Небезпечна гра, яку затіяла вона з Суліманом, силою обставин вимагала продовження і фіналу. Це скидалося на гру в шахи: вона хід — він хід, причому ініціатива була за Катериною. Катерина обіцяла Суліману зробити так, щоб Неля сама, власною особою з'явилася до нього на квартиру. В свою чергу він теж обіцяв не тільки переконати доктора Безбородька, що одруження з найстаршою з панєн Річинських є для нього золотим інтересом, але й зробити так, щоб це одруження було для нього єдиним виходом.

Проте час спливав, а неясна роль Безбородька в родині щораз більше дратувала Катерину. Сцена під час тризни, хоч як Катерина старалась не думати про неї, звалюючи все на п'яний стан нареченого, раз у раз наверталась Катерині на пам'ять. Саме тому, що вона не бачила на власні очі того, що сталося між Нелею і Фільком тоді у ванькирчику, фантазія її, підсилена ревнощами, виводила перед очима такі ситуації, від яких спазми хватали за серце.

Безбородько бував тепер у Річинських майже щодня. Хоч всі домашні, зокрема Мариня, яка робила це надто підкреслено, величали його Катрусиним нареченим, одначе Катерина знала, що це нареченство поки що не тривкіше за хмаринку в небі. Досить Безбородькові дізнатися правди про їх матеріальне становище, як завтра ж він більше не покажеться або ще гірше — з'явиться просити руки Нелі.

Тим часом кожний минулий день скорочував термін обов'язкової жалоби, яка повинна б закінчитися весіллям, а Катерина все ще не могла зважитись на розмову з Нелею. Атмосфера, яка створилася в домі після смерті батька і тієї махінації з боргами, з одного боку, сама наштовхнула на цей крок, а з другого, саме вона стримувала Катерину від рішучого кроку.

Олена, що вважала нетактовним під час жалоби читати романи, зачитувалась тепер біблією в поетичній прозі. Образ Олени з біблією на колінах просто паралізував Катерину в її діях.

Зайнявся будинок, і скоро червоні язики замкнуть дорогу до нього тим, що могли б прийти на допомогу, а людина, якій загрожує смерть, сидить собі спокійно у фотелі і насолоджується поетичною мовою святого писання!

Катерина не хотіла знати, чим закінчиться візит Нелі до Сулімана. Це не входило у пункти їх договору. Коли ж, хоч це й рідко траплялося, не вдавалося їй відігнати з думок цього настирливого питання, заспокоювала себе недавно вичитаними словами герцога Гіза, коли його попереджали, що Генріх III хоче вбити його: «Не посміє!»

Суліман не посміє! Знала, що він гидкий Нелі, крім всього іншого, і через свою зовнішню неохайність. Катерині було незрозуміло, як закоханий, якщо вірити маклерові, чоловік міг ходити у засмальцьованій жилетці чи з брудними нігтями.

Зрештою, ці справи були на другому плані. Перше й найважливіше було те, щоб Неля пішла до Сулімана.

Катерина могла б послати Нелю до Сулімана під будь-яким приводом, але боялась, що зовсім не попереджена Неля може більш пошкодити справі, ніж допомогти. Кінець кінцем дійшло до того, що далі зволікати розмову стало неможливо. Катерина вибрала час, коли в кімнаті не було нікого, крім неї і Нелі.

— Нелю, мені треба поговорити з тобою.

Було видно, що Нелю збентежив такий офіціальний тон. Повернула голову до Катерини й чекала.

— Я хочу спитати тебе, що ти думаєш робити з собою?

Неля ще більш здивувалась. Вона не розуміла сенсу такого запитання. Що значить: «Робити з собою»? Чому саме до неї звернулась Катерина з цим запитанням? Неля ніколи не відділяла себе від сестер і матері. Їх доля була і її долею.

— А що я повинна робити з собою? Я — те, що всі.

— Ти не всі, Нелю. Я теж не всі. І от нам треба подумати. Знаєш, не стало татка, який нас всіх утримував, і нам з тобою треба вирішити, як воно далі буде.

— А ти поговори з мамою… з Зонею… Я зовсім не розуміюся