Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Олена дістала мігрень. Не тому, що дівчинка перестала в її очах бути дитиною, а перетворилась у панну. Олена пам'ятала, як колись ще на світанку застукало кохання у віконечко її серця, і спогад цей ніби виправдував Нелю в її уяві. Ні, Олені боліло інше. Вона перестрашилась скритності в характері цієї дитини.
— Як ти могла, — говорила до Нелі, як до дорослої жінки, — маючи гріх на душі, вимовляти з таким невинним личком «янголе божий, хоронителю мій»? Як тобі було не сором приймати ласки татка, коли ти знала, що ховаєшся перед ним з своїми справами?
— Та що мама так потичкується з нею? Вона хоче вже нареченого мати… Хай мамця їй перстень купить! — сміялась Зоня, але це був недоброзичливий сміх, і тому Неля розплакалась. Ніхто ще не чув від неї такого плачу. Це не був плач, а стогін. Так не плачуть діти. Так плачуть дорослі, що не в силі стримати ридання.
Тоді Аркадій взяв Нелю до окремої кімнати і там сам на сам витягнув з дитини те, чого волів у ній знайти.
— Я була б показала лист Катрусі чи Олі… але я думала… що їм буде прикро… Що вони старші від мене, а до них ніхто ще не пише…
Аркадій вважав, що його відповідь повинна бути педагогічною.
— А ти думаєш, що одержувати такі дурні записочки від хлопчиськів — щось гарне для дівчинки?
— Ні, татку, я так не думаю. Я знаю, що це негарно, що це… навіть сором… Але це такий сором, що його повинна кожна дівчина мати…
— Ну, іди… Іди собі до дітей! — випровадив Аркадій чимскоріш дочку з кімнати, так розсмішила (і сподобалась йому!) її відповідь!
Олені сказав:
— Такий розум при її красі!.. Дай боже, щоб на добре тільки.
Коли Нелі було п'ятнадцять років, Олена пішла з нею перший раз на гімназійний бал. Крім Нелі, були на тому балі Катерина й Зоня, і це, зокрема наявність на вечірці Катерини, зіпсувало Нелі добрий настрій. Вона весь час намагалась бути якомога далі від Катерини, щоб уникнути такої прикрої ситуації, яка мала місце на іменинах у тітки Меланії: коли заграли вальса, то до Нелі розігнались аж три хлопці, тоді як Катерину, що була з Нелею, не попросив жодний з них. За Зоню не потребувала Неля тремтіти. Ця, мов живе срібло, сяяла всюди і, здавалось, була всіх і нічия.
Найбільше боялась Неля за лансієр. Коли Катерина в цьому фігурному танці залишиться без пари, то це вже ганьба.
Неля мигцем полічила пари. Дівчат було на одну більше. Якась, силою обставин, мусила лишитись без пари. «Ох, коли б тільки не Катерина», — зажурилась Неля й відразу вирішила, що їй робити. Вона сховається перед лансієром, і, може, тоді хтось з хлопців скоріше попросить Катерину до танцю.
Та все пішло (як то звичайно в житті буває) інакше, ніж думала Неля.
По-перше, на тому балі хлопців було значно більше від дівчат. Вони лише вибігали час від часу покурити за будинком.
По-друге, аранжер (учитель фізкультури) попередив, що танцювати лансієра мусять всі дівчата.
Вийшло так, що коли Неля показалась із своєї схованки, то Катерина вже ходила зі своїм партнером по залі. Під стіною сиділа ще самотньою якась дебела білява дівчина. Неля не знала, що дівчину ту давно ангажовано до лансієра хлопцем, який докурював за рогом будинку. Правда, Нелю трохи здивував спокій на обличчі тієї дівчини: залишитись петрушкувати[138] при лансієрі і такими спокійними, майже усміхненими очима поглядати на пари?
А втім, хлопці зайшли до зали. Попереду йшов високий, з довгими руками брюнет. Він поспішав. Він ішов просто на Нелю, і їй раптом стало приємно, що в хлопця біднуватий костюм, навіть що краватка в нього трохи пересунулась, що він іде й усміхається до неї, як давній знайомий. Вона вже хотіла підвестись, як хлопець схопив за руку блондинку і повів на середину зали. В ту ж мить інші гімназисти квапливо підскочили до Нелі, зашуршали перед нею ногами.
Збентеження всуміш з якимось невимовним соромом було в Нелі таким тривалим, що навіть коли Орися стала вже дружиною Нелиного кузена, Славка Ілаковича, не насмілилась Неля запитати кузину, як називався той довгорукий брюнет, що віддав перевагу Орисі перед Нелею. Нікого не спитала про його прізвище, хоч образа давно перейшла в платонічну симпатію, яка не гріла, але була приємною для серця.
Аркадій вдав переляканого, коли Олена несміливо натякнула про те, що Нелі треба готуватися до вступу в університет.
— Нелюсю в університет? Що ж ти, дорогенька! Відпустити дитину з рук, щоб закрутила собі голову якимсь голоп'ятником? Ти ж знаєш, кохана, що вона схильна до всяких романтичних історійок, а тоді що? Нелюська — це наш скарб. Згадаєш моє слово, що всі ми колись будемо жити, дякуючи Нелі. Ні, моя дорогенька, Нелі я не спускатиму з очей…
Олена, яка звикла беззастережно визнавати за слушне все, що йшло від Аркадія, в цьому випадку насторожилась: вирішувати долю дитини без її волі? Ладикам теж колись здавалося, що вони уготували їй велике щастя, видавши проти її волі за Аркадія. Якщо врода Нелі, дана їй не батьками, а самим господом, має принести їй виняткове щастя, то чому повинна вона те щастя роздробити поміж сестрами, як проскуру?
Не почуваючи в собі сили на більш рішучий опір, Олена обмежилася тим, що залишила Аркадія в садку самого і без слова виправдання чи пояснення пішла в хату. Аркадій так замислився, що, здавалося, й не помітив цього жесту своєї дружини.
Коли пізніше, відчуваючи докори совісті від того, що припустила нетактовність у відношенні до чоловіка, Олена знову вийшла на ганок, вона побачила картину, яка прикувала її до місця: обнявши Катерину за плечі, Аркадій проходжувався з дочкою стежками, облямованими шпалерами розкішних фіолетових айстр.
Ця сцена якось відразу прихилила серце Олени до Аркадія:
«Адже ж нічого поганого немає в тому, що він хоче, аби Нелюська зробила добру партію і допомогла пізніше сестрам. Адже він не мав наміру віддати її комусь, прости боже гріх, в любовниці. Аркадій хотів би віддати її заміж за якогось достойного чоловіка, що зумів би її забезпечити й створити становище в світі. А й справді, чого це така краса повинна дістатися комусь недостойному? А коли Аркадій хоче, щоб становищем багатого
