Проби - Мішель Монтень
Мені завше дає утіху читати твори різних письменників, не дбаючи про те, чи багато вони знають: мене цікавить не самий предмет їхній, а те, як вони його трактують. Достоту так само я стараюся увійти у спілкування з тим чи іншим із прославлених умів не на те, щоб він мене вчив, а на те, щоб узнати його самого.
Будь-яка людина може сказати щось, що відповідає істині, але висловити так гарно, розумно, небагатослівно зможуть не гурт. Ось чому дратує мене не сказане невірно через незнання, а невміння сказати це добре. Я перервав багато корисних для мене зв'язків через те, що ті, з ким я був зв'язаний, виявляли цілковиту нездатність до розмови. Навіть раз на рік я не викажу обурення помилками тих, хто від мене залежить, але щоденно у нас відбуваються сутички через дурість і упертість, які вони виявляють у своїх тупих, ослячих поясненнях, вибаченнях і перепросинах. Вони не розуміють, що й чому їм говориш, і достоту так само відповідають, доводячи мене просто до розпачу. Найдошкульніший для мене удар по голові той, який мені завдає друга голова, я ладен радше примиритися з пороками моїх людей, ніж з їхньою нахабністю, докучністю і дурістю. Хай краще вони менше роблять, аби лиш виявляли здатність щось робити; живеш у надії збудити їхню добру волю, але від довбні ні на що надіятися і нема чого чекати.
Але що, як я вважаю речі не тим, чим вони насправді є? Се цілком можливо. І тому я ладен осудити своє нетерпіння і зразу ж сказати, що воно так само порочне у правому, як і в неправому: бо невміння переносити невластиві тобі самому вчинки є завше проявом роздратованості. І, крім того, сказати по правді, нема дурниці більшої, набридливішої і дикішої, ніж обурюватися дурницями, що творяться довкола нас. Бо ця глупота обертається проти нас самих. І певному старожитньому філософові ніколи не бракувало приводів для сліз, як тільки він приглядався до самого себе. Мисон, один із семи мудреців, багато в чому подібний до Тимона та Демокріта, на питання, нам чим він сміється, сидячи на самоті, відповів: «Та саме над тим, що сміюся про себе».
Скільки дурості мовлю я і відповідаю щодня, навіть на свій власний погляд, і наскільки ж цієї дурості більше на думку інших! Якщо через це я сам собі губ не кусаю, що ж роблять інші? Словом, треба жити серед живих людей і не дбати про те, а паче всього втручатися в те, як вода тече під мостом. І правда, чому ми без усякого роздратування бачимо людину кривобоку, клишоногу — і не можемо не скипіти гнівом, спіткавши людину, у якої розум накриво і косо? Джерело цієї лихої злостивості — не стільки провинність, скільки сам суддя. Пам'ятаймо завжди Платонів вислів: «Якщо щось, по-моєму, нездорове, то чи не тому, що це я нездоровий? Чи не сам я в цьому винний? Чи не можна мій докір повернути проти мене самого?» Слова божественно мудрі, що бичують найпоширеніший із людських заблудів. Не тільки докори, які ми робимо один одному, а й наші доводи, і наші аргументи у суперечках переважно можна повернути проти нас самих і вразити нас нашою ж таки зброєю. У старожитніх я знаходжу цьому досить яскраві приклади. Дуже вдало і вельми доречно сказав ось таке слівце той, хто його придумав:
Кожному пахне власне гівенце.
Еразм Роттердамський, Афоризми, III, 4, 2
На карку у нас нема очей. Сто разів на день сміємося ми з самих себе з приводу того, що підмічаємо у сусіда, у іншому осуджаємо ті вади, які ще наочніші у нас самих, де ми ними ж захоплюємося з дивовижною безсоромністю і непослідовністю.
Ще вчора я був свідком того, як один чоловік, розсудливий і люб'язний, вельми забавно і справедливо висміював глупоту іншого, який усім набридає розмовами про свій родовід та аристократичне покревенство — при цьому і те і те в достатній мірі несправжнє (найохочіше пускаються в такі розмови саме ті, чий аристократизм вельми сумнівний). Але якби насмішник глянув на себе збоку, він зауважив би, що і він не менш докучливо і вперто виставляє всім напоказ знатність і родовитість своєї малжонки. О докучлива зарозумілість, якою дружину озброює її власний муж! Якби вони розуміли латину, їм би треба було процитувати:
Чухрай: як сама недостатньо яриться, яри її сам.
Теренцій, Дівчина з Андроса, IV, 9
Я не стверджую, що осуджувати може лише людина бездоганна, бо тоді ніхто б не осуджував. Не вважаю навіть, що той, хто осуджує, має бути неодмінно непричетний до того самого гріха. Я маю на увазі, що, осуджуючи вади іншої людини, про яку зараз ідеться, тим самим аж ніяк не позбавляємо себе від внутрішнього суду. З боку того, хто не годен справитися зі своїм внутрішнім пороком, я вважаю за честолюбне прагнення вилікувати від нього іншу людину, в якої лихе насіння, може, не так глибоко і зловредно укорінилося. Не вважаю також за правильне відповідати тому, хто мені дорікає, що і він сам винен у тому ж гріхові. Чи не все це однаково? Докір зостається справедливим і корисним. Якби у нас був добрий нюх, наші власні нечистоти мали б здаватися нам ще смердючішими. Сократ гадав, що коли якась людина, його син і хтось йому сторонній виявляються однаково винними у якомусь ґвалті чи зневазі, винний повинен вимагати у правосуддя справедливої кари передусім самому собі, потім своєму синові і нарешті третьому, сторонній для нього людині. Якщо цей припис занадто суворий, то принаймні кожний, хто в чомусь винний, повинен судити судом особистого сумління в першу чергу самого себе.
Відчуття наші є для нас безпосередніми, первісними суддями, що сприймають всі навколишні речі за зовнішнім враженням. Нема чого дивуватися тому, що в усіх царинах суспільного життя спостерігається таке безперервне багатоманітне змішання всіляких церемоній і чисто зовнішніх форм поводження і що саме в них найповнішим і найдійовішим чином проявляється всякий громадський лад. Адже ми завжди маємо діло з людиною, а природа людська в основі своїй тілесна. Хай ті, хто за останні роки прагнули утвердити релігію
