Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

"Батько" сидів в тачанці на задньому сидінні з Галиною Кузьменко і, незважаючи на те, що стояла липнева спека, кутався у червону ковдру, бо його чомусь трусило, наче в пропасниці. Галина добре розуміла цей безпорадний стан чоловіка, знала, що він може померти від болю в душі, але не могла знайти йому ніякої втішної поради. Нарешті, вона схилилася до нього й прошепотіла:

— А ти заплач, Несторе, і, побачиш, тобі стане легше.

Махно підвів голову, відповів:

— Ненависть і злість викликають не сльози, а жагу помсти, помсти, помсти! Ми відплатимо Денікіну сповна за все лихо нашого народу. Ой відплатимо!..

На погрозу жорстокого отамана Галина нічого не відповіла. А що їй сказати? Хіба те, що зараз махновці не здатні на будь-який відчутний опір ворогу? Що зараз єдиний їхній порятунок — це якомога далі відірватися від безжальної кінноти Шкура і Слащова? Так усе це Нестор розумів без неї.

Десь за Кривим Рогом стало трохи вільніше. За цілий день їх не наздогнали білі жодного разу. Діди приходили до Нестора делегаціями й просили, щоб дозволив зупинитися народному потоку хоч на кілька годин. Але "батько" був невблаганним:

— Ні і ще раз ні! Вперед! І тільки вперед.

Під'їхав на своєму "Форді" й Петро Вусатенко.

— "Батьку", дозволь відлучитися на кілька днів.

— Куди?

— Тут поряд є село Новокурське. А в ньому — одна сім'я, яка врятувала мене від смерті взимку вісімнадцятого, коли добирався з полону в Гуляйполе.

— Згадав, згадав, Петре. Ти ж мені розповідав.

— А як же твоя Мелашка?

— Вона далеко попереду валки у розвідці. Скажеш, що й мене послав кудись у справах.

— Якось невчасно, Петре.

— Знаю, "батьку". Але, чесне слово, серце вискакує з грудей, впоратися з ним не можу. Це ж тут, рукою подати.

— Ну, коли вискакує, то лети. Звісно, на "Форді". Бо коня мені жаль — можеш загнати на смерть.

— "Батьку”, дай я тебе поцілую.

Нестор усміхнувся:

— Я ж не баба... Свої поцілунки прибережи для Новокурської жінки.

— Тоді обнімемося, "батьку"?

— Обнятися можна і навіть потрібно, бо всякого може бути з нами.

Коли Вусатенко пішов до своєї машини, Нестор вдогінку гукнув:

— Ми ж прямуємо чітко на північ. Навздоганяй!..

Петро помахав Нестору рукою. А ще через кілька годин він їхав кам'янистими вулицями Новокурська. Жодної живої душі. Людей наче раптово забрала нечиста сила. Та все-таки ознаки життя є: то курка десь перебіжить вулицею, то собака з переляку шугоне за огорожу, а вже там загавкає, то навіть у когось у дворі хрюкає свиня.

Зупинився біля добре відомого і милого для нього будинку. У дворі — також нікого. Хвіртка та ж сама і так же, як і раніше, зачинена з середини. Відчинив її без усяких проблем, бо добре знав усі її секрети. Ввійшов у двір. І відкіля не візьмись — великий патлатий собака. Він стрімголов кинувся до нього.

— Дунай! — вигукнув Вусатенко, і пес плигнув на гостя, мало не звалив його з ніг, діставав мордою Петрового обличчя і лизав його, відбігав і знову приставав до рідної йому людини з поцілунками. Вийшов з будинку Мина Самойлович. Він ще дужче посивів, схуд, але ще міцно ступав по землі.

— Гаїно! Доню! Бігом сюди! Петро наш приїхав, — загукав старий.

Гаїна та не бігла, а летіла, і не летіла, а враз майнула сонячним променем до свого любого чоловіка. Вона від радощів не плакала і не сміялася, а просто впала у Петрові розставлені руки, схилила свою голову на його груди і так замовкла, наче слухала биття Петрового серця. Прибіг Антошка — цей вже, як справжній дорослий мужик, простягнув Вусатенкові руку й сказав:

— А я, татку, тебе давно чекаю... І знав, що ти приїдеш, хоч матері про це не казав.

Вусатенко взяв його на руки, розцілував.

— А зараз, Петре, ходімо до хати, подивися на свій витвір, — це вже сказав Мина Самійлович.

— А хто народився? Син? Дочка?

— Син же! Син... Ще ж який козарлюга! О-го-го-го! Вже намагається ходити навколо своєї колиски, — все вихваляв найменшого онука старий. — Петрусем назвали. Так забажала Гаїна.

Хлопчик, одягнений у білу полотняну сорочку, дійсно тримався рученятами за колиску, що стояла на підлозі, й силкувався відірватися від неї та ступити хоч крок, але все ще вагався. Побачивши чужу для нього людину, він припинив своє намагання кудись іти, притулився до колиски й завмер на місці.

Вусатенко присів, заусміхався, простягнув до хлопчика руки: