Волинь - Улас Олексійович Самчук

Розстеляють солому і всі гурточком лягають. Москалів прогнали таки, і ті пішли геть. Дівки мають для вкривання великі хустки, а Володько не має нічого. Але якось-то до завтра видержить. Розіклав більший огонь, згорнувся калачем, мов пес, і заснув.

Але спав не довго. Розбудив його холод. Огонь загас і стало зовсім темно. Дров більше не було. По плечах бігають мурашки холоду. Поглянув на дівок, на худобу. Дівки смішно сплять поскручувані майже вдвоє. Встав і подивився на худобу. Щось її дуже мало. Багато корів бракує. З його товару немає Рогатої й обох озимків.

— Гей, гей! Дівки! — крикнув він на сплячих. — Вставайте! Вставайте! Товару нема!

— Що? Де? — Дівки зірвалися, мов опарені, на ноги. Кожна кинулась до своїх корів. Посвищи! Почали поблизу шукати, але дарма. Біда та й годі. Ніч, холод, безконечний сплячий, повитий димом і туманом, табір. Від холоду Володько тремтить і цокотить зубами. Дівчата знов розплакались. Шукати треба!.. Десь пасуться. Вкрасти ніхто не міг. Кому тепер ті корови потрібні.

Володько кидає заспаних, наполоханих дівок і подається між табір. Оглядає скрізь вози, худобу при них… Коло деяких палахкотять великі вогні. На них горять здоровенні комердяки. Люди сплять на возах, під возами, на землі коло вогню. Володько зупиняється не раз, щоб погрітися і волочеться далі.

Табір тягнеться безконечно. Маленькі проходи, намети, буди, вогні. Поприв'язувана до вбитих у землю палів худоба.

Коні хрупають що-небудь, корови жують жвачку, люди хропуть. По соші все ще тарахкотять обози і далеко висвічують своїм пружним яскравим світлом самоходи.

Мільйони людей спить тут. Вгорі дзвінке, з грубими осінніми зорями, небо. Гуркіт гармат нагадує близькість фронту. Небо там — ніби хрусталева чаша з вином.

Хлопець довго блукав поміж возами, вертівся часто по одних і тих самих місцях, зазирав до кожної корови, але все безуспішно. Часом здавалося, що ось вглядів, що ось виразно бачить Рогату, теличку…

Підходить, ні. Мусів переконатися, що це омана. Довго так блукав, поки нарешті втомився. Сон морив його також порядно. Захотів вернутися до свого табору. Але скільки не намагався, не міг його знайти. Йшов навмання. Звертав вправо, вліво, обходив вози. Все даремно. Ні корів, ні своїх людей. Заблудив та й все. Треба перечекати до ранку.

Налазить на великий огонь, знаходить коло нього дошку і лягає. Крім нього, тут сплять два чоловіки в порваних черевиках. Обидва вони лежать на широких дилях, підклавши під голови по куску дерева.

Незчувся, коли й заснув. Спав міцно, розкішне. Ні болів, ні снів, ні тяжких думок. Сам-один серед безлічі чужих людей. Голова лежить на лівій руці. Сяйво вогню ярко освічує його біднувате обличчя. Його скорчені ноги звішуються з диля й опираються об пеньочок, на котрому, мабуть, рубають дрова, бо поцюканий.

Спав годин дві. Прокинувся. Огонь догоряє. Великі головні жаріють і вкриваються попелом. Чоловіки ще сплять. Туманно. На сході аріє небо — мабуть, світає. Недалеке лежить і, широко роздуваючи ніздрі, чмихає корова. Не співають півні, не женуть пастухи на пашу худобу. Нема хат. Безконечний, вкритий туманом, табір.

Здивувався, поки знайшов свій табір зовсім поблизу. Це, зрештою, не диво. Дівчата збилися купкою, і нелегко їх віднайти. Товар розбрився. Володько застав їх, коли всі спали глибоким сном.

Побудив.

— А де ж худоба? — спитав він.

— А ми тебе, козаче, спитаємо: де худоба?

— Ну, то шукати треба! — крикнув він. — Сама вона не прийде.

Ті не мали що казати. Пішли шукати. Тепер, по денному світлі, це не так важко робити. Внедовзі, ще здалека, вгледіли свій товар. Пізнали по Рогатій, яка відзначається своєю окрасою.

Корови спокійно паслися по другій стороні соші. Цікаво, як вони перейшли туди? Голод. Так. Голод загнав.

Починався новий день в нових обставинах. Треба якось пристосувати його до власних вимог, поки над'їдуть підводи. Треба кормити худобу, варити сніданок, обід. Шукають пасовиська і знаходять його на лугах за Шумськом. Двоє дівчат j женуть пасти худобу, решта варить обід. Володько, як господар, має піклуватися вогнем. Мусить придбати дров.

І він сумлінно виконує свої обов'язки. Головне, що його дратує і сердить, — поводження дівок. Бо ж що за розмазаний! народ. Дома і зуби скалять і гиржать, мов лошиці, на цілеї поле, що аж під Жолобецький ліс чути. А тут ось кілька годин прикрішого життя, і зараз — плач, сморкания, нарікання.

З'явилися знов москалі, жартують, як завжди. Дівки надуті, і їм тепер не до жартів. Але ті товчуться тут весь час. Володько йде оглядати околицю. Пробрався через табір, зауважив примітки, по яких має вертатися назад. За табором долина і жидівське окописько. Огорожа навколо розбита. Дошки на могилах подекуди повиривані. Сторчать одні кам'яні плити. А мертвим що? Хай там воюють, мруть. Тут їм затишно, тихо. Он хата одинока, брудна з відчиненим вікном. У вікні голова довгобородого, зовсім білого, жида. На голові у нього ярмулка і чорна маленька коробочка. На плечі накинена пасмужиста хуста. Постать старого безупинно, мов, вагалко годинника, хитається.

Після гамору і метушні табору, цей кут з мертвими і старим дивним жидом видається Володькові якимсь надзвичайним і загадковим. Кам'яні гладенькі плити, дивні написе, яких нізащо, хоч би луснув, не прочитаєш. Ось тут хіба Хаїм Цаль, поважний громадянин містечка Шумська, склав свої метушливі кості. Як дивно… Як дійсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсім інакше, як було колись.

І мимохіть пригадав минулу ніч, блукання між возами й огнями, старого «галіціяна», що плював у вогонь. Згадав ще раз діда Юхима. От цікаво, чи живе він ще… Згадав прогульку з ним у ту туманну пахучу долину, коли йому щеміли утомою слабі ноги. Пригадує виразно, як дід казав про війну. Невже він знав, що буде війна? А батькові сни.

Але чому він, малий Володько, має все згадувати, помічати кожну дрібницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати події, дні, настрій їх? Тут ось тисячі тисяч народу. Чи задумується ще хтось, крім нього, над цим? Зі всіх йому знайомих, крім батька й отого старого з люлькою, що плював у вогонь, напевно, ніхто! Як його бути байдужим, боятися і бігти, упасти і плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вівця до череди. Ні ж… Через голову лізе думка, що піднімає, мов вага, усе, що ловлять зором очі, і важить, цінить. Очі горять не даремно і не