Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

а відтак прицільно-точно, мов добрий хірург, одним-двома наглими ударами обтинає спрутячі мацаки, — не був то сам лиш азарт переслідування, яку бою, «Стодоля» вочевидь мав із таких розрахованих багатоходових операцій якусь свою, особливу втіху, і коли по черговій вдалій розв'язці його химерно виліплене, смугле, мов запалене зсередини лице з близько посадженими очима й видатним горбкуватим носом (вівчур, мелькало Адріянові: кого вже чепиться, тому ворон на хату не сяде!) ненадовго набувало погідно-ситого виразу, освітлюючись лукавим, бистрим прижмуром, — опришок, холера! — Адріян, і собі тішачись із чергової їхньої перемоги, в глибині душі все-таки чувся трохи незатишно: так, як буває в присутності супротивника, котрий чимось тебе переважує… І це йому муляло, підтроювало втіху. Одного такого разу «Стодоля» подобрів настільки, що навіть погодився, аби їм під час зустрічі зробили знимку, — то було направду незвичайно, бо правил конспірації «Стодоля» пильнував, як катехит молитви, пресуворо контролював усі випадки, де повстанці могли випадком утрапити в об'єктив фотоапарата, — а тим разом сам дозволив, аби зв'язковий привів до лісу фотографа десь аж із третього села. Фотограф, утім, був надійний, не раз перевірений і попереджений, де і як має ховати неґативи, — і вони знялися всі вп'ятірко: Адріян, «Стодоля», Гельця й двійко охоронців — Адріянів «Ворон» і «Левко» з СБ, отой самий молодий хлопчина з квітучими, як у дівчини, рум'янцями на лицях, якого Адріян остеріг при чищенні зброї. Власне перед тим «Стодолина» боївка зліквідувала одну з ґебівських провокативних груп, що від зими орудувала на терені, тероризуючи населення, і «Стодоля», зазвичай похмурий і скупий на слово, мов на всі ґудзики защіпнутий, на радощах одм'як — і відверто гараздував. Розповів Адріянові, як довго на тамтих зарізяк полював, — у групі виявилось два зрадники, родом із цього-таки терену: торік ґебе їх узяло живими й завербувало в тюрмі, під час нападів вони говорили по-тутешньому, й застрашені селяни вірили, буцім то дійсно «хлопці» лютують, і ладні були самі в землю заховатися, не тямлячи, що ж то таке коїться й звідки їм тепер сподіватись оборони, — але, на щастя, бандити припустилися помилки: були, своїм звичаєм, п'яні й, коли вбивали серед ночі, перебравшись у мазепинки й вишиванки, вчительську родину, то не завважили, що не дострілили дванадцятилітнього хлопця, залишили свідка… При цих словах ув очу «Стодолі» спалахнув отой хижий, бистрий вогник злого тріумфу, тут-таки схований прижмуром, і Адріян знову відчув наповзаючий незручний холодок, що їх різнив: «Стодоля» не думав про замордовану провокаторами родину, і ранений хлопчик у його свідомості свою ролю вже відіграв, раз доніс інформацію й навів на слід, — «Стодоля» тішився самою помстою, вмів із того тішитися. І не так, як виграною в шахах комбінацією, а чуло, сливе сласно, як коханням… Він, Адріян, того не вмів. Сама з себе ненависть до ворога не справляла йому приємности, не вмів нею смакувати. А «Стодоля» навчився з тим жити.

Тоді він уперше подумав, що в чомусь важливому «Стодоля» його переважує. Може, таким і має бути правдивий контррозвідник — невразливим на жодні сантименти?.. Коли раз молодесенька сільська зв'язкова по-дитячому звірила їм при ватрі, що хотіла б, «коли буде Україна», вивчитись на лікарку, в кожному зворухнулась якась струна, — «Ворон» згадав, як за Польщі мріяв стати меценасом і боронити покривджених, «Левко» з рум'янцями на лицях грав малим у «Просвіті» в театральних виставах, і всі казали, що з нього вийшов би фест артиста, но, але що то за заняття для хлопа? — і Адріян докинув свої два гроші, розповівши, як несподівано придалася йому в боях тригонометрія, з якої завжди був перший у класі, — і тільки «Стодоля» не сказав нічого. Ніби інакшого життя, ніж теперішнє, ніколи й не мав у запасі, й не зичив собі ніколи. Іншим разом зайшла була межи ними мова про вбивство Коновальця в тридцять восьмому — про те, що, був би живий небіжчик, українська карта межи Гітлером і альянтами з певністю розігрувалась би в часі війни інакше, з непорівнянно кориснішим для нас вислідом, — до таких умоглядних припущень «Стодоля», правда, поставився з явною знехіттю, сказав, що всяке таке політикування тепер, то вже муштарда по обіді, і, звісно ж, мав рацію, — а от сам атентат, техніка й виконання, його непомалу цікавили: «На чоколяді дався полковник зловитись…», — буркнув стримано-хмуро, — і не був то осуд небіжчикові за слабкість до таких панянських ласощів, як можна було б сподіватися з уст хлопського сина (втім, Адріян так і не мав певности, чи «Стодоля» дійсно хлопський син, не уявляв навіть, яку має освіту, — «Стодоля» ніколи не бовкав зайвого й не давався зідентифікувати), — чувся за тим радше жаль, що і в такого великого чоловіка, як полковник Коновалець, знайшлася слабкість, хай навіть така дрібонька, «єк синє за нігтем», як кажуть тутешні селяни, — і винесена з того для себе тверда, як отченаш, наука, що ніяких таких слабкостей, за які міг би зачепитися ворог, мати не смієш. «Стодоля» й був — людиною без слабкостей. За те його в підпіллю й недолюблювали.

І — побоювались, авжеж: він не самого Адріяна тримав у напрузі.

Того дня, як фотографувалися, святкуючи знищення провокативної групи (з кожним таким обтятим мацаком на якийсь час витворювалась ілюзія вільнішого дихання, шкода лиш, ненадовго її ставало!), йому запам'яталася ще одна розмова, що вкинулась, як іскра в хмиз, і, слово по слову, розгорілася ледь не до сварки — між «Стодолею» й Гельцею. Говорили про голодних зі Сходу — чомусь у цих краях їх звали «американцями». «Левко» з рум'янцями на лицях їздив на розвідку в місто, перебраний у жіночу одіж («Ви би бачили, яка з нього файна молодичка виходить!» — сміялася Гельця…), і бачив на станції товаровий потяг із голодними, — злізши з вагонів, ті падали зараз на місці на перепочинок, бо не здужали двигати себе далі, а неподалік стояла крита брезентом армійська вантажівка, і солдати зносили й скидали в кузов, як дрова, тих, хто вже не встане. Адріян пригадав слобожанина «Карого», якого пізнав у шпитальці: той оповідав подібне про тридцять третій рік на Великій Україні. Будуть у вас колгоспи, — казали східняки галичанам, — то і в вас таке буде… Гельця, розхвилювавшись, стала розказувати й своє: якось навесні затрималась була через облави на чужому терені, замешкала на хуторі в надійної родини, за леґендою, як їхня небога, — коли до обійстя прибилася проситись у найми зовсім іще молоденька дівчина, з Полтавщини…

— Тобто то вона тобі так сказала, — неґречно втрутився «Стодоля», — видно було, що