Джерело - Айн Ренд

Рорк скинув кілька книжок і сковорідку з одного стільця і всівся. Меллорі встав перед ним, шкірячись і ледь похитуючись.

— Ви все робите неправильно, — сказав Меллорі. — Так не робиться. Вам, мабуть, сильно припекло, якщо ви бігаєте за скульптором. А робиться це так: ви кличете мене до своєї контори, і коли я вперше приходжу, вас немає на місці. Удруге ви змушуєте мене півтори години чекати, а потім виходите в приймальню, потискаєте мені руку, запитуєте, чи знаю я Вілсонів із Поданка, і кажете, як чудово, що ми маємо спільних друзів, але сьогодні ви жахливо поспішаєте, проте незабаром зателефонуєте, щоб запросити мене на обід і поговорити про справи. Потім ви змушуєте мене два місяці чекати, і таки даєте замовлення. Згодом кажете мені, що я ні на що не годжуся і це було зрозуміло з першої зустрічі, тому ви викидаєте мою роботу в смітник. Потім наймаєте Валеріана Бронсона, і він виконує замовлення. Отак це робиться. Тільки не цього разу.

Але його очі зосереджено вивчали Рорка із впевненістю професіонала. Коли він говорив, його голос поступово втрачав чванькувату веселість, і на останніх реченнях його рішучість вивітрилася.

— Ні, — відповів Рорк, — лише не цього разу.

Хлопець мовчки дивився на нього.

— Ви справді Говард Рорк? — запитав він. — Мені подобаються ваші будинки. Ось чому я не хотів із вами зустрічатися. Щоб мене не нудило щоразу, коли я дивлюся на них. Я хотів би і далі думати, що ті споруди спроектувала людина, достойна їх.

— А якщо я достойний?

— Так не буває.

Але він всівся на краєчку зіжмаканої постелі та нахилився вперед, вивчаючи чутливим поглядом риси Роркового обличчя, зухвало і відверто його оцінюючи.

— Послухайте, — сказав Рорк, чітко й обережно вимовляючи слова, — я хочу, щоб ви зробили скульптуру для храму Стоддарда. Дайте мені аркуш паперу, і ми негайно укладемо угоду, вказуючи, що я зобов'язуюся виплатити вам мільйон доларів, якщо найму іншого скульптора чи не використаю вашої роботи.

— Можете говорити нормально. Я не п'яний. Не аж так. Я розумію.

— І?..

— Чому ви обрали мене?

— Тому що ви хороший скульптор.

— Це неправда.

— Що ви хороший скульптор?

— Ні. Ця ваша причина. Хто вас попросив найняти мене?

— Ніхто.

— Якась жінка, з якою я спав?

— Я не знаю жодної жінки, з якою ви спали.

— Проблеми з будівельним бюджетом?

— Ні. Бюджет необмежений.

— Жалієте мене?

— Ні. З якого дива?

— Хочете привернути увагу через той постріл у Тухі?

— Боже праведний, ні!

— Що тоді?

— Чому ви придумуєте всі ці нісенітниці, замість того щоб повірити справжній причині?

— Якій?

— Що мені подобаються ваші роботи.

— Авжеж. Усі вони так кажуть. Це те, що всі очікують почути і повірити. Уявіть, що б сталося, якби хтось говорив інакше?! Отже, вам подобаються мої роботи. А яка справжня причина?

— Мені подобаються ваші роботи.

Меллорі заговорив серйозним, тверезим голосом.

— Ви маєте на увазі, що ви бачили мої роботи і вподобали їх, ви… сам… без підказок, що вони вам повинні сподобатися і чому. Ви вирішили, що я вам потрібен, саме із цієї причини — лише з цієї причини, — не знаючи нічого про мене і не переймаючись тим… лише завдяки моїм роботам і… тому, що ви в них побачили. Лише тому ви вирішили мене найняти, не полінувалися знайти мене і прийти сюди, терпіти образи — лише тому, що щось побачили, і те, що побачили, зробило мене важливим для вас, змусило вас захотіти мене найняти? Чи це ви маєте на увазі?

— Саме це, — відповів Рорк.

Щось змусило Меллорі широко розплющити очі й на це було страшно дивитися. Він потрусив головою і сказав дуже просто, ніби заспокоюючи себе:

— Ні.

Він нахилився вперед. Його голос змертвів і пролунав благально:

— Послухайте, містере Рорк. Я не злитимусь на вас. Мені лише потрібно знати. Гаразд, я бачу, що ви напосілися, щоб я працював для вас, і знаєте, що можете цього досягти, хоч би що я казав. Але ви не мусите підписувати угоду на мільйон доларів — гляньте на цю кімнату, ви ж знаєте, що я вже ваш, то чому не сказати б мені правду? Вам від цього жодної різниці — а мені це дуже важливо.

— Що для вас важливо?

— Не… не… Послухайте, я думав, що нікому й ніколи не буду потрібен. Але вам потрібен. Добре. Я пройду через це знову. Я лише не хочу знову думати, що працюю для когось, кому… кому подобаються мої роботи. Ось чого я більше не переживу. Я почуватимусь краще, я… я буду спокійнішим. Нащо ви розігруєте переді мною виставу? Я — ніщо. Я не думатиму про вас гірше, якщо це те, чого ви боїтеся. Хіба ви не розумієте? Порядніше сказати мені правду. Так буде простіше і чесніше. Я навіть більше вас поважатиму. Справді, більше.

— Що з тобою, хлопче? Що вони з тобою зробили? Чому ти таке кажеш?

— Тому що… — Меллорі зненацька схлипнув, йому перейняло подих, і він схилив голову і закінчив байдужим шепотом, — тому що я змарнував два роки, — його рука мляво обвела кімнату, — ось як я провів їх, намагаючись звикнути до думки, що того, про що ви намагаєтеся мені сказати, не існує…

Рорк підійшов до нього, взяв його підборіддя, рвучко його підняв і сказав:

— Ти чортів телепень. Ти не маєш права перейматися тим, що я думаю про твою роботу, хто я такий або чому я тут. Ти надто обдарований для цього. Але якщо хочеш знати — я вважаю тебе найкращим скульптором з усіх, кого ми зараз маємо. Я так вважаю, бо твої скульптури — це не ті люди, якими вони є, а люди, якими вони можуть і повинні стати. Бо ти вийшов за межі можливого і змусив нас побачити, що саме можливо, але можливо це лише завдяки тобі. Бо твої скульптури більше позбавлені зневаги до людства, ніж будь-які інші роботи, що я їх бачив. Бо ти відчуваєш дивовижну повагу до людини. Бо твої статуї втілюють героїчне в людині. І тому я прийшов сюди, не щоб зробити тобі послугу і не з жалю до тебе, а також не тому, що тобі терміново потрібна якась робота. Я прийшов із простої егоїстичної причини — тієї ж причини, що спонукає людину обирати найчистішу їжу, яку можна знайти. Це ж закон виживання — адже так? — шукати найкраще. Я