Джерело - Айн Ренд
Чимало архітекторів, зокрема Етельстан Бізлі, ображено відгукувалися про Говарда Рорка, якого запрошували, та не дочекалися. Вони очікували, що він прийде в образі будинку Енрайта.
Домінік зупинилася в коридорі, дивлячись на двері з написом:
ГОВАРД РОРК - АРХІТЕКТОР
Вона ніколи не бачила його бюро. Тривалий час притлумлювала бажання прийти сюди, але таки мусила побачити місце, де він працює.
Секретарка у приймальні здивовано витріщилася, коли Домінік назвала своє імя, але повідомила про відвідувачку Рорка.
— Заходьте, міс Франкон, — сказала вона.
Рорк усміхнувся, коли вона зайшла до його кабінету; ледь помітною усмішкою без тіні подиву.
— Я знав, що ти сюди таки прийдеш, — сказав він. — Хочеш, щоб я показав тобі контору?
— Що це таке? — запитала вона.
Його руки були вимащені глиною; на довгому столі, серед купи незакінчених ескізів, стояла глиняна модель будинку, грубий ескіз із гранями кутів і виступами терас.
— «Аквітанія»? — запитала вона.
Він кивнув.
— Ти завжди так працюєш?
— Ні. Не завжди. Іноді. Тут непросте завдання. Хотів би трохи помізкувати. Мабуть, це буде моя улюблена будівля — така вона складна.
— Продовжуй. Я хочу подивитись, як ти це робиш. Не заперечуєш?
— Ні.
За мить він забув про її присутність. Вона сиділа в кутку і спостерігала за його руками. Дивилася, як вони виліплюють стіни. Дивилися, як він зім'яв частину моделі та знову почав працювати — повільно, терпляче, з дивовижною впевненістю навіть у хвилини вагань. Дивилася, як його долоня розгладжує довгу пряму площину, і як він ребром руки розрізає повітря, перш ніж відтяти зайву глину.
Вона підвелася і підійшла до вікна. Міські будівлі далеко внизу видавалися не більшими за модель на столі. Їй здавалося, що вона бачить, як його руки формують виступи стін, кути, дахи будівель у далечині, зминають їх і виліплюють знову. Її рука мимохіть рухалася, окреслюючи обриси далеких будинків, фізично відчуваючи їх наче свої володіння, відчуваючи їх для нього.
Вона повернулася до столу. Пасмо волосся впало на обличчя, уважно схилене над моделлю; він не дивився на неї, він дивився на форму під його пальцями. Вона уявила, як його пальці пестять тіло іншої жінки, і обперлася на стіну, мліючи від гострої фізичної насолоди.
На початку січня, коли над фундаментами майбутніх хмарочосів Корда і готелю «Аквітанія» вже стриміли перші сталеві колони, Рорк працював над ескізами храму.
Закінчивши перші креслення, він сказав секретарці:
— Знайдіть мені Стіва Меллорі.
— Меллорі, містере Рорк? Який… О так, скульптора-стрільця.
— Кого?
— Це ж він стріляв у Еллсворта Тухі?
— Справді? А, так, він.
— Це саме той, хто вам потрібен, містере Рорк?
— Саме той.
Протягом двох днів секретарка обдзвонювала всіх торговців мистецтвом, арт-галереї, архітекторів, газети. Ніхто не міг сказати їй, що сталося зі Стівеном Меллорі чи де його знайти. На третій день вона відзвітувалася Роркові:
— Я знайшла адресу, це в Ґрінвіч-Віллідж, як мені сказали. Там немає телефону.
Рорк продиктував листа до Меллорі з проханням зголоситися.
Лист не повернувся, але відповіді протягом тижня не було. Раптом Стівен Меллорі зателефонував.
— Алло, — озвався Рорк, коли секретарка перемкнула дзвінок на нього.
— Говорить Стівен Меллорі, — сказав молодий чіткий голос, із нетерплячими войовничими паузами між словами.
— Я хочу зустрітися з вами, містере Меллорі. Чи могли б ви прийти до мого бюро?
— Чому ви хочете зі мною зустрітися?
— Ідеться про замовлення, звісно. Я хочу, щоб ви виконали одну роботу для будинку, який я проектую.
У слухавці тривале мовчання.
— Добре, — відповів нарешті Меллорі мертвим голосом і додав: — Що за будинок?
— Храм Стоддарда. Можливо, ви чули…
— Так, я чув. Ви його проектуєте. Хто ж не чув? Ви заплатите мені стільки, скільки платите своєму агентові зі зв'язків із громадськістю?
— Я не плачу агентам зі зв'язків із громадськістю. Я заплачу вам стільки, скільки ви скажете.
— Ви знаєте, що це не буде багато.
— Коли вам зручно прийти?
— О, хай йому грець, кажіть ви. Адже знаєте, що я не заклопотаний.
— Завтра о другій?
— Добре, — погодився Меллорі й додав: — Мені не подобається ваш голос.
Рорк засміявся:
— А мені ваш подобається. Забудьте про це і приходьте завтра о другій.
— Гаразд, — і Меллорі поклав слухавку.
Рорк теж поклав слухавку, шкірячись. Але усмішка зненацька зникла з його обличчя, і він подивився на телефон похмурим поглядом.
Меллорі не прийшов на зустріч. Минуло три дні, і Рорк пішов до нього сам.
Багатоповерховий напівзруйнований будинок із брунатного пісковику, де мешкав Меллорі, розташувався на неосвітленій вулиці, просяклій запахами рибного ринку. На нижньому поверсі з одного боку вузького входу була пральня, а з другого — будка чоботаря. Неохайна господиня будинку перепитала: «Меллорі? П'ятий поверх, із подвір'я», — і байдуже почовгала геть. Рорк піднявся вичовганими дерев'яними сходами, що їх освітлювали лампочки, натицяні у павутиння труб, і постукав у заяложені двері.
Двері відчинилися. У проймі стояв худорлявий молодик із розкошланим волоссям, суворим ротом, прямокутною нижньою губою і найвиразнішими очима, що Роркові колись випадало бачити.
— Чого вам? — гаркнув він.
— Містер Меллорі?
— Так.
— Я — Говард Рорк.
Меллорі зареготав, прихилившись до одвірка і перекриваючи рукою вхід без жодного наміру відступитися. Він був помітно п'яним.
— Оце так, — мовив він. — Власною персоною.
— Я можу ввійти?
— Навіщо?
Рорк вмостився на бильця сходів:
— Чому ви не прийшли на призначену зустріч?
— Зустріч? О так. Добре, я розповім вам, — похмуро вимовив Меллорі. — Було так: я справді збирався прийти, справді, і я вже вирушив до вашої контори, але дорогою проходив повз кінотеатр, де показували «Дві голови на подушці», то я і зайшов. Я просто мусив побачити «Дві голови на подушці».
Він вишкірився, опершись на випростану руку.
— Краще дозвольте мені ввійти, — спокійно мовив Рорк.
— Чого вже там, один чорт, заходьте.
Кімната нагадувала вузьку нору. В кутку — незастелене ліжко, повсюди купи сміття та старого одягу, газова конфорка, дешевий пейзаж у рамці із зображенням чогось схожого на
