Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Читаючи слова про оригінальну, незіпсовану самість, я заплакав, і великодушна та милосердна Рената, побачивши це, похитала головою, немов кажучи: «Ох ці чоловіки!». Немов кажучи: «Ці бідолашні таємничі чудовиська. Ти пробираєшся досередини лабіринту й бачиш там мінотавра, який схлипує над якимось листом». Проте я побачив Гумбольдта у дні його молодості, райдужного, з натхненними словами на вустах, пристрасного, розумного. В ті дні його зло було лише безмежно малою чорною цяткою, амебою. Згадка про здобні сухарі нагадала мені також про сирну паличку, що він її жував на хіднику того спекотного дня. Тоді я був не на висоті. Я повівся дуже погано. Мені слід було підійти до нього. Взяти його за руку. Поцілувати в щоку. Але чи й справді це допомогло б? Він мав жахливий вигляд. Його голова була, наче сіре плетиво, наче обкиданий личинками шовкопряда кущ. З червоними очима й величезним тілом, що борсалося в сірому костюмі, він скидався на старого бізона, який ледве тримався на ногах. І я втік. Можливо, саме того дня він написав мені цього прекрасного листа.
— Ну ж бо, хлопче! — сказала Рената ласкаво. — Витри очі!
Вона простягла мені запашну хустинку, напрочуд ароматну, ніби тримала її не у своїй дамській сумочці, а між ногами. Я приклав хустинку до обличчя, і, на диво, вона мене трохи втішила. Ця молода жінка добре розуміла певні принципи.
«Цього ранку, — вів далі Гумбольдт, — яскраво сяяло сонце. Для декого з живих це був дуже красивий день. Хоча я не спав декілька ночей поспіль, усе ж згадав, як воно — помитися, поголитися, поснідати та вийти в світ. М’яке лимонне світло заливало вулиці. (Надія для цього шаленого, об’єднаного людського проекту, що зветься Америкою?) Я хотів прогулятися до Брентано та зазирнути у примірник Кітсових “Листів”. Уночі я думав про те, що Кітс сказав про Роберта Бернса. Що розкішна уява нищить свою витонченість у вульгарності та досяжних речах. Адже перших американців оточували дикі ліси, а потім їх оточували досяжні речі, що були такі ж дикі. Ця проблема стає проблемою віри — віри у рівноправність та суверенність уяви. Стоячи у Брентано, я почав виписувати це речення, але до мене підійшов продавець і забрав “Листи” Кітса. Він подумав, що я з Бавері. Тож я вийшов, і на цьому хороший день завершився. Я почувався, як Еміль Яннінґс[254] в одному зі своїх фільмів. Колишній магнат, зруйнований алкоголем та повіями, повертається додому старим волоцюгою й намагається зазирнути у вікно свого власного дому, де святкують весілля його доньки. Коп його проганяє, і він плентається геть під акомпанемент віолончелі, що виконує “Елегію” Массне.
Тепер, Чарльзе, я переходжу на здобні сухарі й тепле молоко. Великі починання мені вже, вочевидь, не під силу, проте моя дотепність, хоч як це дивно, вціліла. Ця дотепність, що розвинулася у боротьбі з життєвими труднощами, справжніми чи уявними, у ці дні мені за товариша. Вона не покидає мене, і ми у хороших стосунках. Одним словом, моє почуття гумору нікуди не поділося, і тепер, коли значніші честолюбні пристрасті вичерпано, воно з’являється переді мною з мольєрівським поклоном. Наші з ним взаємини розвиваються.
Ти пам’ятаєш, як ми розважалися у Принстоні з кіносценарієм про Амундсена, Нобіле та Кальдофреддо-Людожера. Я завжди вважав, що він міг би стати класикою. Я віддав його чолов’язі на ім’я Отто Клінскі з “Ар-сі-ей”. Він пообіцяв передати його кузині перукаря сера Лоуренса Олів’є, сестрі прибиральниці, яка працювала в журналах “Тайм” і “Лайф”, і матері косметолога, що поралася з волоссям пані Клінскі. Десь на цьому шляху наш сценарій загубився. Та в мене й досі є його копія. Ти знайдеш її серед цих паперів».
Я й справді її знайшов. Мені буде цікаво перечитати його знову.
«Але не це мій подарунок тобі. Зрештою, ми працювали над цим разом, і з мого боку було б негарно називати це подарунком. Ні, я придумав іншу історію і гадаю, вона варта цілого статку. Ця невеличка праця була важлива для мене. Вона, зокрема, подарувала мені нічні години здорової насолоди і на якийсь час позбавила від думок про неминучий кінець. Складаючи докупи різні частини, я отримував вишукане задоволення. Терапія радістю. Я скажу тобі як письменник — ми мали припасувати шати мистецтва на незугарні американські тіла. Проте зачаруванню забракло покрову для цієї потворної велетенської плоті, для цих грубих рук і ніг. Але цей вступ затягується. На наступній сторінці починається нарис мого сценарію. Я намагався його продати. Пропонував деяким людям, але їх це не зацікавило. Я вже не маю сили пробивати його. Люди не хочуть мене бачити. Пам’ятаєш, як я їздив на зустріч з Лонґстафом? Тепер усе інакше. Секретарки відсилають мене геть. Певно, я нагадую загорнутого в саван мерця, який щось скрекоче й бурмоче на вулицях Рима. А ти, Чарлі, й досі в розквіті літ і маєш чимало зв’язків. Люди дослухаються до Шкапольє, автора “Тренка”, біографа Вудро Вільсона та Гаррі Гопкінса. Ці папери опиняться в тебе не раніше, ніж я вріжу дуба. Але тоді це становитиме казковий спадок, я хочу, щоби він дістався тобі. Адже ти водночас нікчемний і милий.
Старий добрий Генрі Джеймс, про якого дружина Генрі Адамса казала, що він пережовує більше, ніж відкушує, говорить нам, що творчий розум живиться радше натяками, а не обширними знаннями. Я ніколи не потерпав від браку знань. Але donnée[255] цього нарису походять із колонок світської хроніки, що я їх завжди читав із неабияким інтересом. Verbum sapientiae[256] — гадаю, це дарча. Оригінал, вочевидь, правдивий.
Нарис кіносценарію
I.
Чоловік на прізвище Конкоран, успішний автор, протягом багатьох років не міг нічого створити. Він пробував писати про підводне плавання
