Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

— Ні, — відповів Менаша. — Для звичайної людини, може, це так і було б. Але коли ти став знаменитістю, Чарлі, у цьому значно менше випадковості, ніж ти гадаєш. У тебе, либонь, усюди є друзі та приятелі, як я, що вони колись тебе знали, але тепер через надмірну соромливість не наважуються підійти й нагадати про себе. Я б теж соромився, якби ти не прийшов навідати мого друзяку Вальдемара, — Менаша повернувся до Ренати. — А це, мабуть, пані Сітрин?

— Так, — відказав я, дивлячись їй у вічі. — Це пані Сітрин.

— Я знав вашого чоловіка ще дитиною. Я винаймав кімнату в його родини, коли приїхав з Іпсиланті, Мічиґан, працювати у «Вестерн Електрик» штампувальником. Але насправді я приїхав навчатися співу. Чарлі був чудовий хлопець. Він був найдобріша дитина у всьому Північному Вест-Сайді. Я спілкувався з ним, коли йому було лише дев’ять чи десять років, і він був мій єдиний приятель. Щосуботи я брав його з собою до середмістя, на уроки музики.

— Твоїм учителем, — сказав я, — був Всеволод Колодний, кімната вісімсот шістнадцять у Домі Мистецтв. Бассо-профундо Петербурзької імператорської опери, лисий, метр двадцять п’ять на зріст, носив корсет і кубинські закаблуки.

— Він теж мене впізнав, — докинув Менаша, безмежно втішений.

— Ти був драматичним тенором, — зауважив я.

Щойно я це сказав, як він звівся навшпиньки, притиснув одну до одної свої вкриті мозолями від штампувального преса долоні й зі сльозами на очах заспівав своїм півнячим голоском «In questa tomba oscura» — так пристрасно, так надривно, так уривчасто, з такою надією і так немелодійно. Навіть хлопчиком я знав, що він ніколи не досягне зоряних висот. Проте вірив, що він міг би стати співаком, якби не той факт, що хтось у боксерській команді Християнської асоціації для юнаків Іпсиланті вдарив його по носу й позбавив шансу зробити вокальну кар’єру. Пісні, линучи крізь цей спотворений ніс, ніколи б не були доладні.

— Скажи мені, мій хлопчику, що ще ти пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю Тіто Скіпа[243], Тітта Руффо[244], Верренрата[245], Мак-Кормака[246], Шуман-Гайнк[247], Амеліту Ґаллі-Курчі[248], Верді, Бойто[249]. А коли почуєш, як співає Карузо в «Паяцах», то життя вже ніколи не буде для тебе як досі, правда ж?

— О, так!

Любов робила ці речі незабутніми. П’ятдесят років тому ми їхали до середмістя бульваром Джексона в двоповерховому автобусі з відкритим верхом, і Менаша пояснював мені, що таке бельканто, розповідав, сяючи, про «Аїду», уявляючи себе у парчевих шатах жерця або ж воїна. Після уроку співів він вів мене у «Кранц» на морозиво з шоколадною помадкою. Ми ходили слухати пристрасний оркестр Пола Еша[250], а також на виступи тюленів, які виконували «Янкі Дудл», натискаючи на гумові груші автомобільних клаксонів. Ми плавали на Кларендонському пляжі, де всі люрили просто у воду. Вечорами він учив мене астрономії. Пояснював теорію Дарвіна. Він одружився зі своєю шкільною подругою з Іпсиланті. Її звали Марша. У неї було ожиріння. Вона тужила за домівкою і часто лежала в ліжку й плакала. Якось я бачив, як вона сиділа у ванні й намагалася помити голову. Вона набрала воду в долоні, але її руки були надто товсті, й вона не могла піднести долонь до голови. Ця славна дівчина померла. Менаша більшу частину свого життя був електриком у Брукліні. Від його драматичного тенора не залишилося нічого, крім лементу старого чоловіка, надзвичайно зворушеного. Від його жорсткого рудого волосся зосталися тільки оранжево-сивуваті пір'їнки.

— Дуже добрі люди, ці Сітрини. Можливо, крім Джуліуса. Джуліус був грубіян. А Джуліус і досі той самий Джуліус? Твоя мама так допомагала Марші. Твоя добра бідолашна мама. Але ходімо, зустрінемось із Вальдемаром. Я — лише привітальний комітет, а він чекає. Він мешкає у задній кімнаті, біля кухні.

Коли ми увійшли, Вальдемар сидів на краєчку ліжка — плечистий чоловік, з гладко зачесаним волоссям, майже як у Гумбольдта, з таким же широким лицем та сірими широко посадженими очима. Можливо, за десять миль від Коні-Айленда був кит зі схоже розташованими очима, який вбирав і пропускав крізь себе тонни води, випускаючи з голови фонтан.

— То ти був приятель мого племінника, — мовив постарілий азартний гравець.

— Це Чарлі Сітрин, — сказав Менаша. — Ти знаєш, Вальдемаре, він мене впізнав. Хлопець мене чудово впізнав. Боже, Чарлі, ти мусив мене впізнати, ти знаєш. Я витратив цілий статок на содову й частування для тебе. Має ж бути якась справедливість.

Завдяки Гумбольдту я, звісно ж, знав дядечка Вальдемара. Він був єдиний син, мав чотирьох старших сестер і люблячу матір. Розпещений, лінивий хлопець, завсідник більярдного залу, недоук. Він випрошував гроші у своїх сестер або ж сам витягав із їхніх гаманців. З часом і Гумбольдта він почав розглядати як старшого. Став йому радше за брата, ніж за дядька. Роль дитини була єдина роль, яку він розумів.

Я думав про те, що життя значно багатше, ніж досі собі уявляв. Воно лине на нас, і наші органи чуття і наш розум не можуть його увібрати. Одне життя з його любовними історіями, романтичними прагненнями, грошима та кінними перегонами, матримоніальними планами та притулками для старих — це, зрештою, лише олов’яний черпак, по вінця повний цим надміром. Воно лине на нас також і зсередини. Візьміть кімнату, таку як у дядечка Вальдемара, наповнену запахом сосисок, що їх варять на ланч, із Вальдемаром, який сидить на краєчку ліжка, виряджений для гостей, його обличчя й голова невиразно нагадують Гумбольдтові, проте схожі на відцвілу кульбабу — все жовте стало сірим; візьміть наглухо застібнуту сорочку цього літнього добродія; візьміть його пристойний костюм на дротяному вішаку в кутку (його поховають так, як належить); візьміть сумки під його ліжком і пришпилені на стіні фотографії коней та боксерів-професіоналів, а також світлину Гумбольдта тих часів, коли той був невимовно вродливий. Якщо це все і є життя, тоді Ренатин рядок про Чикаґо дуже влучний: «Без летовища О'Гара, життя — мов чорна хмара». І єдине, що може зробити для вас О'Гара, це змінити оточення і забрати з однієї понурості в іншу, від однієї нудьги до іншої. Але чому мене огорнула якась слабкість, коли я почав розмовляти з дядечком Вальдемаром у присутності Менаші та Ренати? Тому що у будь-якому досвіді, зв’язку чи стосунках набагато більше всього, ніж може охопити звичайна свідомість, щоденне життя нашого «я». Так. Ви розумієте, що душа належить до більшого, всеохопного життя