Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

проходу не давали, а тепер і до чоловіків унадилися, і такі, що їм Аллаг, як і мені, не дав убити, хоч і хотіли. І такі, що знову так учинили б, тільки ніхто б уже їхню руку не втримав, навіть Він. Звісно, я нічого б не втратив, якби не бачив цих людей на власні очі, якби й не знав, що такі бувають. Деякі назавжди лишилися в моїй голові, приходять у сни й приходитимуть, поки живий, але це, мабуть, моя покара. Один такий Стєпо, католик із Вареша, цілими днями був веселий; коли вартові не чули, завжди починав співати. Був достоту соловейко, співав, як соловейко, а проти інших людей поставою був — наче соловейко проти яструба. Мені ледве до пояса сягав, ніби ті карлики, що котрогось року приїжджали з російським цирком — тільки що в Стєпо все було як у дорослого чоловіка. Лише значно менше. А пісень він знав, як ніхто, я завжди просив його заспівати отієї: «Спився молодий Алія». Коли ж Стєпо набридло завжди тої самої мені співати, він і каже:

— Гаразд, а тепер ти мені розкажи, тільки чесно й по порядку, за що ти тут, яке зло вчинив, тоді я підберу пісню, що більше тобі сподобається.

— Згода, — кажу, — чому б не розповісти, я все одно від того не втечу.

І розповів усе по черзі: як народився, як на вулиці Джуджі було нас лише троє дітей, і як вона мене завжди била по ногах. І сказав, що навіть не закохувався в неї, просто жодної іншої не знав і не знатиму, поки живу. І як двічі заміж кликав, а вона не схотіла, бо я обмиваю мерців, от від мене мертвецьким духом і тхне. Насправді відмовляла, бо знала, як я її хотів, про це я теж йому сказав, а тоді, Енвере мій, і про тебе розказав усе по правді, як вона до тебе залицялася, а ти до неї ні. І насамкінець — як я прирізав тебе посеред Седреника, а сам напився.

Слухав мене Стєпо, достеменно як німецький лікар, до якого прийшов волоцюга з трипером, не якийсь там знахар, що тільки й думає, як би запхати в тебе якусь траву, ніби ти баран, а не людина, слухав Стєпо і головою кивав. І врешті каже:

— Є в мене одна! Не про тебе, а про неї.

І заспівав мені «Дівчина із Сонця глузувала» — ніколи не чув її раніше і не почую вже більше, мабуть.

— Гарна пісня, — сказав я, — а тепер ти розкажи, за що тут.

Стєпо не схотів. Сказав, що я не вмію співати. Знаю, не в співах річ, а в чомусь іншому, і прикро мені, що сам про себе все йому розповів. Кажу:

— Стєпо, якщо не розповіси, ніколи більше твоїх співів не слухатиму.

— Гаразд, — мовив той і відійшов.

Потім я розпитував людей, що він учинив, і бачив — ніхто не знає. Або знає, але не хоче казати. І так день за днем. А мені лихий спокою не дає, я все розпитую. І тоді одного разу під час прогулянки на подвір’ї піп-розстрига з Мостара, похмурий, вусатий, з вигляду — живе зло, а насправді ні, приступив і каже, щоб я облишив розпитувати про Стєпо. Я спитав:

— Чому?

— Бо воно тобі не треба.

— Невже хтось мені заборонить знати?

Відказує:

— Ніхто тобі нічого не заборонить, але ув’язнення відбувати легше, коли менше знаєш.

І тут я аж дибки зіп’явся:

— Ти, здається, не мати мені, щоб вирішувати, як буде легше?

— Ти впевнений?

— Упевнений, — кажу.

— Ну, якщо такий впевнений, то розповім тобі, що Стєпо зробив: рідну жінку вдарив по голові мулярським молотом, а поки вона лежала на долівці, зробив соромітну справу з дитиною. З хлопчиком. Семирічним. Своїм. Ось, тепер уже не мусиш розпитувати.

Потім я уникав Стєпо, якщо він був в одному кінці двору, я завжди був у іншому. Затуляв вуха, щоб не чути його пісень, і раптом побачив, що й інші так роблять. Ті, які знали. Ті ж, котрі не знали, сприймали його веселість як свою. І як ніхто, окрім Станойє, не хотів мені сказати, що Стєпо вчинив, так і я не казав іншим.

Та бач, Енвере, він до мене в сни постійно приходить. Спершу співає, потім я дивлюся, як він б’є жінку молотом і злягається з дитиною. Часом кричу йому: «Не смій!» — часом перетворююся на Стєпо у власному сні. Ти добре знаєш, що гірше від цього тільки пекло, я й сам те знаю, але найгірше — мені воно снитиметься довіку. А не снилося б, якби він не співав, мов соловейко.

За півроку покликали мене в тюремну управу. Питає начальник:

— Як тобі, Захіре, ведеться у в’язниці?

— Так, як і мусить бути, — відповідаю.

— За домом скучаєш, Захіре?

— Не був би тут — не скучав би.

— То, значить, хочеш поїхати додому?

— Вам збрехати чи сказати чесно?

— Кажи чесно, за брехню теж можуть у тюрму посадити.

— Що ж, якщо чесно, додому я їхати не хочу!

— Як це не хочеш? — здивувався начальник, ледве з крісла не впав. — Невже знову різатимеш того Енвера?

— Не дай Боже: він мій сусід, він мій друг, та й якби не це — не став би я на людину кидатися!

— Ти впевнений в тому, що кажеш, Захіре?

— Упевнений, — відповів я, — все саме так і ніяк інакше.

— Ну, тоді шість місяців тобі пробачено, поїдеш додому.

— Назавжди?

— Так, — каже начальник, — назавжди, поки знову чогось не скоїш.

Отак я після півроку і трьох днів зеницького ув’язнення опинився на залізничній станції. Довкола мене люди, всі кудись квапляться, хтось у Какань, хтось у Іліяш, а були й такі, кому теж до Сараєва знадобилося. Кожен крутиться, наче в нього глиста в дупі, вперед, назад, хто туди, хто сюди, на місці встояти не може. А я стою собі й думаю: що ж це таке, дурний Захіре, у світі трапилося, поки тебе не було? Знадобилося мені багато днів, щоб зрозуміти: не змінилося нічого, і це не люди квапляться, це тюрма сповільнює людину, і коли виходиш — здається, ніби всі навколо поспішають.

Сів я у третій клас, дивився, як повз нас пролітали луги й будинки, і все казав собі, що то не вони пролітають, то поїзд летить, звикав до думки, що будинки стоять, а ми рухаємось, і все відкладав думки про те, через що повертаюся додому. Знав, що муситиму постати