Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець
— Але нас четверо, Андрусю, — боязко зауважив Бампер.
— Один утік. Хто то був — Крішман? Тим гірше для нього.
— Але це неможливо, Андрусю, — озвався я.
— Що: неможливо?
— Все, що ти загадала зробити.
— То ваші проблеми.
«Попроси похмелитися, попроси, бо ми подохнемо, в неї є», — заскиглив над моїм вухом Бампер.
— Андрусю, дай нам по крапельці чого-небудь, бо ми так не зможемо, — заканючив я, люто ненавидячи себе, Бампера, Дема, Крішмана і Троцького, ще лютіше кохаючи недосяжну Андрусю.
Ти уважно подивилася на мене, похитала головою і мовчки дістала з торби фляшку французького коньяку, поставила її на столі і пішла. Це була наймоторошніша хвилина в моєму житті. Якби я мав пістолета, то попросив би Троцького застрелити мене тут-таки й тепер, для цілковитої повноти картини. Кулєґи мовчали, думаючи кожен про своє. Лажа була очевидною, дотикальною, мала запах і смак, висіла в повітрі, наганяючи дикий смур.
— Та-а-к-к, — зітхнув Бампер.
— Це кінець, — погодився Троцький.
— Інша б на її місці тим не обмежилася, — сказав Дем.
— Годі пистіти, — сказав я. — Мийте чарки.
Тремтячими руками ми поцокалися між собою за приїзд Андрусі. Коньяк був чудовий. Я налив іще по одній і ми випили за погибель лажі. Смур незадоволено випливав у розчинені вікна разом з тютюновим димом. Лінії чіткішали, барви яскравішали. Тоді ми випили по останній, за наведення гармонійного ладу в наших душах, тілах і моїй хаті, за те, щоб Андруся якомога швидше простила мене і за припинення чотиритижневого пекла. Відтак зосередилися і несамовито кинулися в бій з д У р к о ю.
Ми пурхали як ластівки. Ми золотими стрілами пронизували простір довкола помешкання і в ньому. Здавалися порожні фляшки — Троцький називав їх «хутром» — а за виручені гроші купувалися троянди; оскільки фляшок виявилося дуже-дуже-дуже багато, то й троянд ми купили тридцять три штуки. Милися підлоги і вікна, прикручувалися ніжки до канапи, виносилося сміття, складалися книги, переможно волало AC/DC, випорскувався цілий балончик дезодоранту — на стіни, щойно повішені свіжі портьєри, дивом уцілілий килим; вазонки наповнювалися новою землею, в яку пересаджувалися кімнатні рослини, куплені на решту «хутрових» грошей; Бампер подарував свого млинка на каву, точнісінько такого, як той розтовчений, зауваживши, поміж іншим, що так гірко він працював тільки у війську, на першому році служби, під чуйним керівництвом тамбовських «дідів». Через дві години помешкання мерехтіло чистотою і незайманістю, тут ще ніколи не жили люди, тут ледь-ледь пахло французьким дезодорантом, а більше нічим не пахло; тут ніколи не було жодного пекла, пекло було деінде, тільки не тут; тут жили феї. Ми вражено перезирнулися і засміялися — мокрі, забігані, захекані; по тому всі роз'їхалися по домівках — митися, голитися, перебиратися в чисте, одягати білі сорочки і неодмінно — краватки; Троцький краватки не мав, тож я позичив йому одну зі своїх, а сам напустив повну ванну гарячої води і кинувся туди, з небувалою насолодою змиваючи рештки брудної лажі з тіла й душі.
Андруся приїхала через чотири години і їй вдруге цього дня здалося, що вона помилилася дверима. У чистому, блискучому покої, заставленому вазами з трояндами, тихенько звучав орган, на якому грав Йоган Себастіан Бах; палали свічки, четверо молодих джентльменів при краватках, з виголеними до синюватого полиску і ледь припухлими обличчями вели неквапну бесіду про творчість Ван Ґоґа; м'який затишний присмерк заповнював кімнату, шляхетно поблискували золотом корінці книжок, зеленіли вазонки і ледь-ледь пахло бузком.
Ти прихилилася головою до лутки і так стояла, а ми мовчки споглядали струнку золотоволосу панну в білій сукенці, яка дивилася на нас; тоді вперше в житті я божевільно приревнував тебе до своїх кулєґ, тому що ти дивилася на всіх чотирьох з однаковою любов'ю, з однаковим жалем і з однаковим прощенням.
X
Наприкінці ночі нам було вже байдуже до вересневого грому за вікнами, до шуму вітру і зливи. Як завжди в таких випадках, закінчувалися сигарети і хотілося спати. Мабуть, не було іншої нагоди, ліпшої за цю ніч, вересневу, грозову, з чистим і свіжим повітрям, яке лилося крізь розчинену навстіж кватирку; догорілі свічки, дослухані касети, допита фляшка, доказані і недоказані слова, Андрусю, соловейку, марното, наслання. Ми всі пишемо так, ти ж знаєш. Може, й не було іншої. Ми всі так пишемо і всі так думаємо, і всі так говоримо, бо ми всі діти свого проклятого часу, де він тільки взявся на наші голови. Бо ми всі — це ми. В туманних нічних морях заблукані вітрильники, в осінніх небесах невидимі за хмарами зорі, напів-, усі напів-. Андрусю, ти знаєш, ти мусиш знати вихід із пастки. «Перегризти собі ногу і втекти на одній», — каже Андруся, шукаючи в попільничці більш-менш цілого недопалка; тобі весело, Андрусю, тобі все життя весело, скільки я тебе пам'ятаю, ти смієшся і вправляєшся в дотепах. А скільки я тебе пам'ятаю? Сім-вісім років. Тобі сім-вісім років, Андрусю; в біленькій сукенці на вранішньому ґанку, з букетом палахкучих жоржин, з велетенськими очима і тонесенькими вустами, Андрусю, перед тим, як, наприкінці вересневої ночі. Пощо вони позбавили нас дитинства? Пощо вони позбавили нас юності? Пощо вони позбавили нас життя і душ, Андрусю, скажи мені, скажи мені хоч ти, ти повинна це знати, хоч це ти повинна знати, повинна ж ти знати хоч щось? «Я знаю». Щó ти знаєш, Андрусю? Що ти можеш знати? «Я знаю, що час у стебло». В яке стебло, Андрусю? В яке холєрне стебло, коли вже шоста ранку, сьома-восьма, коли дощ починається за вікнами, коли гримлять уже трамваї на Погулянку й Майорівку, коли, як було зазначено вище, закінчуються — о, вже закінчилися, — сигарети,
