Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

Він мовчить.

— Не чекай на співчуття від мене, Девіде, та й від будь-кого іншого теж не чекай. Ані співчуття, ані жалості — не в наші дні, не в нашу епоху. Усі згуртуються проти тебе, а чому б і ні? Направду, як ти міг?

Повертається старий знайомий тон, тон останніх років їхнього шлюбу: пристрасних взаємних докорів. Мабуть, навіть сама Розалінд помітила це. А може, вона має рацію. Можливо, молоді мають право захиститися від видовища стариганів, що звиваються в судомах пристрасті. Зрештою саме для цього існують шльондри: аби миритися з екстазами потвор.

— Як би там не було, — веде далі Розалінд, — ти кажеш, що збираєшся зустрітися з Люсі?

— Так, я думаю поїхати, коли закінчиться розслідування, і побути якийсь час із нею.

— Розслідування?

— Комісія з розслідування збереться наступного тижня.

— Оце так швидкість. А що робитимеш після того, як побачишся з Люсі?

— Не знаю. Я не певен, чи дозволять мені повернутися в університет. І не певен, що захочу повертатися.

Розалінд хитає головою.

— Яке ганебне закінчення твоєї кар’єри, тобі так не здається? Я не питатиму, чи вартувала цього та дівчина. Чим ти збираєшся зайняти вільний час? Як щодо пенсії?

— Мені доведеться домовитися з ними про щось. Вони ж не можуть викинути мене геть без копійки.

— Не можуть? Я б не була така впевнена. А скільки їй років — твоїй коханці?

— Двадцять. Вона повнолітня. Достатньо доросла, аби знати, чого хоче.

— Кажуть, що вона наковталася снодійних пігулок. Це правда?

— Про снодійні пігулки мені нічого невідомо. Але, як на мене, схоже на вигадки. Хто тобі сказав про снодійне?

Розалінд не зважає на його запитання.

— Вона була закохана в тебе? Ти зраджував їй?

— Ні. Ніколи.

— Тоді чому вона подала скаргу?

— Хтозна. Вона мені не сповідалася. За лаштунками відбувалися якісь баталії, подробиці яких мені не повідомили. Там був ревнивий хлопець. Були обурені батьки. Мабуть, вона врешті-решт здалася. Для мене це був грім серед ясного неба.

— Девіде, ти мусив це передбачити. Ти занадто старий, аби плутатися з дітьми інших людей. Тобі слід було чекати найгіршого. У всякому разі, усе це надзвичайно принизливо. Правда.

— Ти не запитала, чи я кохаю її. Хіба не варто поцікавитися і цим також?

— Ну, гаразд. Чи кохаєш ти цю молоду жінку, котра змішала твоє ім’я з болотом?

— Вона не відповідає за це. Не варто її звинувачувати.

— Не звинувачувати її! Ти на чиєму боці? Звичайно, я звинувачую її! Я звинувачую тебе і звинувачую її. Усе це було безчесним від початку до самого кінця. Безчесним і вульгарним. І я не вибачатимуся за ці слова.

У старі часи він вибухнув би цієї ж миті. Але не сьогодні. Вони з Розалінд відростили собі товсті шкури, аби захиститися одне від одного.

Наступного дня Розалінд телефонує.

— Девіде, ти вже бачив сьогоднішній «Арґус»?

— Ні.

— Гаразд, тримайся. Там є стаття про тебе.

— І що там?

— Прочитай її сам.

Чутки надрукували на третій сторінці під заголовком «Професора звинувачують у сексі». Він ковзає поглядом першими рядками: «…зобов’язаний з’явитися перед дисциплінарною комісією через звинувачення в сексуальних домаганнях. Кейптаунський університет ані словом не прохопився про останній із низки скандалів, що вибухнули навколо шахрайств із виплатами стипендій та мережі сексуальних послуг, що, як стверджується, діє в студентських гуртожитках. Отримати коментар від самого Лур’є (53 роки), автора книжки про англійського співця природи Вільяма Вордсворта, нам не вдалося».

Вільям Вордсворт (1770–1850) — співець природи. Девід Лур’є (1945 —?) — безчесний послідовник і тлумач Вільяма Вордсворта. Благословенним буде немовля. Він не вигнанець. Хай дитя благословенним буде[30].

Шість

Слухання відбувається в кабінеті комісії в офісі Гакіма. Його пускають досередини й садять у кінці столу, де головує сам Манас Матабан, професор релігієзнавства, котрий очолюватиме розслідування. Ліворуч від нього сидять Гакім, його секретарка й молода панянка, мабуть, котрась зі студенток; праворуч — три члени комісії Матабана.

Девід не нервується. Навпаки — він почувається досить упевнено. Серце б’ється розмірено, він гарно виспався. «Марнославство, — думає він, — небезпечне марнославство азартного гравця; марнославство й упевненість у власній правоті». Він ставиться до цього неправильно. Та й хай йому грець.

Він киває членам комісії. З двома вони знайомі: Фародією Рассул і Десмондом Суорцом, деканом інженерного факультету. Третя жінка, що сидить напроти нього, згідно із документами, викладає у школі бізнесу.

— Комісія, що зібралася тут, професоре Лур’є, — починає Матабан, відкриваючи засідання, — не має влади. Вона може лише давати рекомендації. Більше того, ви можете відкликати будь-кого з її членів. Тож дозвольте мені запитати: чи є тут хтось із членів комісії, чия участь, на вашу думку, може заподіяти вам шкоду?

— З правової точки зору я не маю жодних сумнівів щодо членів комісії, — відповідає він. — Маю кілька філософських застережень, але, гадаю, тут вони будуть недоречними.

Усі заворушилися й зашепотілися.

— Гадаю, нам варто обмежитися рамками закону, — пропонує Матабан. — У вас немає заперечень проти членів комісії. Чи не заперечуєте ви проти присутності студентки, спостерігачки з Об’єднання проти Дискримінації?

— Я не боюся комісії. Я не боюся спостерігачки.

— Дуже добре. Тоді перейдімо до справи. Перший позивач — міс Мелані Ісаакс, студентка спеціальності «Драматургія»; вона зробила заяву, копії якої ви всі маєте. Чи потрібно мені підсумувати цю заяву? Професоре Лур’є?

— Чи правильно я розумію, пане голово, що міс Ісаакс не з’явиться тут особисто?

— Міс Ісаакс виступала перед комісією вчора. Дозвольте нагадати вам, що це не суд, а розслідування. У нас не такий регламент, як у судовій справі. Ви вбачаєте в цьому проблему?

— Ні.

— Друге звинувачення, пов’язане з першим, — продовжує Матабан, — надійшло від реєстратора з відділу обліку студентів; воно стосується правильності документів міс Ісаакс. Вас звинувачують у тому, що міс Ісаакс не відвідувала всіх занять, не складала письмових робіт і не пройшла всіх тестів, за які ви поставили їй оцінки.

— Оце все? Мене звинувачують лише в цьому?

— Так.

Він набирає повітря в груди.

— Я впевнений, що в членів комісії знайдуться важливіші заняття, ніж перекроювати справу, стосовно якої не може бути суперечок. Я визнаю себе винним в обох звинуваченнях. Оголошуйте вирок і повертаймося до наших занять.

Гакім нахиляється до Матабана, і вони щось бурмочуть.

— Професоре Лур’є, — каже врешті Гакім, — я вимушений повторити, що це засідання комісії з розслідування. Її завдання — вислухати обидві сторони в цій справі та запропонувати