Острів Смерті - Такехіко Фукунага
Електричка спинилась, і пасажири висипали з вагона на пересадку. Заглибившись у здогади, Канае й не помітив, що звільнилося місце перед ним. „Що мене тривожить: відсутність Мотоко чи Аяко?” — запитував він себе.
Електричка знову набрала швидкості, і Канае, віддавшись її одноманітному погойдуванню, мало-помалу забув про все на світі. „А може, справжньою причиною мого хвилювання є любов? До кого? До Мотоко? І до Аяко? — мучився він запитаннями.— Та хіба це можливе? Ні, такого світ не бачив. Таж не можна кохати двох жінок водночас. Я прагну однієї, тільки однієї. Але котрої?”
Електричка стала. Канае взяв портфель з багажної сітки і разом з іншими пасажирами вибрався на платформу. Дув холодний вітер. Станційний годинник показував дев'яту тридцять три.
НАВЕСНІ, ДВІСТІ ВІСІМДЕСЯТ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ
Канае витратив немало зусиль і часу, щоб розшукати дім Насімото мимоволі пошкодував, що вибрав собі професію редактора. Йому пощастило дізнатися, що Мотоко Моегі проживає в районі Тойосіма, квартал К., 341-1. Телефону в її квартирі не було.
— Напевно, це там, де перед війною були художні майстерні,— сказав недбало головний редактор.— Ти ще молодий і, мабуть, не знаєш, що там селилися художники-початківці. Їх вабило туди прагнення спілкуватися з визнаними майстрами живопису. І непомітно цей квартал перетворився на селище художників — так тоді його називали. Туди легко дістатися від станції Ікебукуро.
Проте орієнтири головного виявилися нікудишніми, і Канае пошкодував, що не прихопив із собою карту-схему Токіо. „Та чи хоч раз він тут бував по війні? — лютував Канае.— За кожним словом повторює: „А от перед війною…” — і, мабуть, не усвідомлює, що минуло вже цілих дев'ять років, як вона скінчилася. Певно, гадає, що я — робот, walking machine[12]. Прийшовши на роботу, головний сідав за стіл і вже не відривався від нього. За це прозвали його thinking machine[13].
Канае насилу розшукав потрібний дім, якого, здавалось, не зачепила війна. Це була двоповерхова, в європейському стилі, будівля, що наче дрімала в промінні післяобіднього весняного сонця, з явними ознаками старості — пофарбовані дощаті панелі зблякли, взялися плямами, зелений шиферний дах подекуди продірявився. У широкому, обнесеному низькою бамбуковою огорожею дворі колись, мабуть, красувався старанно плеканий моріжок, а тепер панував бур'ян, лише в глибині виднівся город — звідти визирали зелені стрілки цибулі. Незважаючи на запустіння, двір дихав спокоєм і миром.
Побачивши на плетеній з лози хвіртці табличку з прізвищем „Нісімото”, Канае полегшено зітхнув і кинув погляд на вікно другого поверху — йому здалося, ніби там промайнула постать.
— Дядечку, ви до нас? — озвався хтось ззаду.
Канае обернувся: наче на якусь чудернацьку істоту, на нього дивився, блимаючи очима, малюк.
— Слухай-но, хлопче, ти часом не син Нісімото-сан?
— Мене звати Ген-тян. Бабуся вдома.
— А Мотоко-сан?
— Мото-тян, художниці, нема. Є тільки Ая-тян, тонкослізка.
„Слава богу!” — зрадів Канае. Мабуть, саме ця Мото-тян, художниця, йому й потрібна. От було б прикро, якби вся ця поїздка виявилася марною! Тим часом малюк, сказавши: „Заходьте!”, штовхнув хвіртку й побіг углиб двору. Канае не залишилося нічого іншого, як піти кам'яними плитами до ґанку й натиснути на кнопку дзвінка.
— Нісімото — це я.
У дверях з'явилася поважна жінка в кімоно приблизно такого ж віку, як мати Канае, і глянула на нього допитливими очима, в кутиках яких зібралися зморшки — сліди життєвих знегод.
— Я з видавництва «Роккон-сьобо». Пані Мотоко Моегі вдома?
— На жаль, її нема.
— Шкода! А коли вона прийде?
Стара жінка на хвилину задумалася.
— Все одно заходьте. Не розмовляти ж нам тут, на порозі. Тим більше що ви з дороги.
„Напевне, в мене пригнічений вигляд” ,— думав Канае, роззуваючись. Взагалі своїм співрозмовникам він подобався одразу. Хоча, ніде правди діти, не раз траплялось і облизня скуштувати. А тому він радше волів мати ділову розмову (в цьому проявився благодатний вплив головного), ніж слухати улесливі слова. Що ж до пані Нісімото, то її люб’язність була цілком природна.
— Таке безладдя!..
У їдальні, через яку проходив Канае, валялася барвиста одежа, зовсім не схожа на простеньке бавовняне кімоно старої. По тому як вона дбайливо складала її, було видно, що все це добро чуже.
— Шию потроху,— пояснила жінка
Канае сів перед хібаті[14] й передав господині візитну картку. Та взяла її, злегка кивнувши головою.
— Отже, ви — Сома-сан?
— Канае Сома. Тільки не той Канае, в якому можна сумніватися[15],— як звичайно при першому знайомстві, пожартував Канае, але жінка, видно, нічого не зрозуміла.
— Мій чоловік був добре знаний серед художників, послідовників європейського малярства, його звали Харубіто Нісімото. Він загинув під час війни в Південній Азії.
Канае схилив голову. На жаль, він нічого не знав про такого художника. На домашньому вівтарі в кутку вітальні стояла велика фотографія. „Цікаво, що зв'язує цю стару вдову з Мотоко Моегі?” — думав він.
— А що, Моегі-сан — учениця вашого чоловіка?
— Зовсім ні.
Жінка принесла чайник із заваркою й заходилась повагом розливати чай. Не заставши Мотоко Моегі вдома і розуміючи, що відірвав господиню від роботи, Канае почувався незручно, а тому трохи нервував.
— То коли ж Моегі-сан прийде? Може, навідатися інший разом?
У цей час почулася легка хода на сходах, і господиня, наливши чаю, покликала: „Аяко-тян!”
— Я тут! — донеслося з-за дверей.
— Заходьте на чай. Тут у нас гість із видавництва, прийшов до Мотоко-сан.
— Зараз!
Двері відчинились, і до кімнати ввійшла власниця голосу. Канае не побачив її, бо сидів спиною до дверей.
— Час би вже Мотоко-сан повернутися.
— Авжеж… Правда, вона попереджала, що після піде в художню галерею, а тому, мабуть, запізниться.
