Острів Смерті - Такехіко Фукунага

Потім Канае відступив кілька кроків назад і глянув на полотна обабіч „Острова”. Ліворуч від тої довгастої, в європейському стилі, картини висів невеличкий „Натюрморт”, праворуч — „Міський квартал”. Художниці ММ належала всього-на-всього три твори, об'єднані буйністю уяви та одноманітним похмурим колоритом. „Натюрморт” — якісь невідомі, неземні квіти у скляній вазі, що визирають з-по між темно-зеленого листя і стебел, і кілька фруктів, начебто голубих яблук, на тарілці. Здавалося, згустки фарби самі випливли з темно-синього тла і перетворилися на предмети, що ніби зависли в просторі, не маючи під собою плоскої опори. „Міський квартал” вражав майже суцільною чорнотою й тільки за її переливами вгадувалися начебто обриси будівель, дороги, мосту та річки. Людей тут не було.

Канае знову перевів погляд на картину в середині. „Вона на щось схожа,— почав він міркувати. — Так, на „Острів мертвих” Арнольда Бекліна. В її основі лежить та сама тема. Острів посеред моря і човен, що прямує до нього. Здається, на тому човні є люди. Як повернусь додому, то загляну в збірник репродукцій картин Бекліна і перевірю, чи воно справді так. А проте, навіть якщо тема „Острова” і запозичена в Бекліна, сама картина відрізняється від своєї попередниці. Берлін написав романтично-містичну картину, опираючись на старогрецькі міфи, а художниця ММ скористувалася такою формою, щоб зобразити свій внутрішній світ. Отже, ця картина є ключем для розкриття таємниці, якою вона карається”. І Канае ще раз прочитав на табличці, приклеєній внизу картини, ім'я художниці: Мотоко Моегі. Це ім'я він чув уперше.

Того дощового дня на художній виставці було мало відвідувачів — тільки іноді за спиною хтось проходив до іншого залу. Певно, тому, що в цьому виставлялися художники — початківці. А от Канае ніяк не міг розлучитися з тою картиною і коли відступав назад, щоб подивитися на неї востаннє здалека, то наштовхнувся на когось за плечима.

— Ой, пробачте! — сказав він, поспішно обертаючись.

— Та нічого, це я у всьому винна.

Нахиляючи голову в легкому поклоні, Канае помітив, що людина, з якою він зіткнувся,— то була молода дівчина в легкому демісезонному пальті коричневого кольору,— ледь-ледь усміхалася. Він одразу пригадав, що вона вже розглядала ці картини, коли він зайшов у цей порожній зал, не маючи жодного упередження до художників-початківців. Він тоді зиркнув на її профіль, але як тільки відкрив для себе незвичні картини Мотоко Моегі, то забув про неї.

— Правда, цікаві картини? Я так захопився ними, що й вас не помітив. Ще раз вибачте.

— Та нічого.

Нараз Канае спало на думку: а може, це сама художниця? Немає нічого дивного в тому, що вона прийшла подивитися, котрі з її творів вибрано для виставки. А то чого б вона так довго стояла перед ними?

— Ви часом… не авторка цих картин?

Здивована дівчина глянула на нього широко відкритими очима, але тоді по-молодечому, майже як дитина, засміялася.

— Ні, не авторка.— І немов соромлячись свого сміху, злегка вклонилась і додала: — Ви справді вважаєте, що це цікаві картини?

— Незвичайні. Звісно, я не фахівець і не мені про них судити, та все одно я не сподівався зустріти на цій виставці такі шедеври.

Промовляючи ці слова, Канае поглядав на пухкеньке личко цієї лагідної дівчини. „Між цими картинами й дівчиною нема нічого спільного,— роздумував він.— Це просто панночка, закохана в живопис. А може, студентка Жіночого інституту мистецтв”.

— А ви якої думки про них?

— Я їх боюся. Картини мають бути світліші, радісніші, хіба не так? А ось ці такі похмурі та зловісні.

Прислухаючись до голосу дівчини за плечима, Канае знову підійшов до стіни. „Справді, в них нема ні світла, ні радості. На ці полотна лягла тінь смерті. Це — твори занепадницького мистецтва, що штовхають людину до загибелі,— думав він.— Хто вона, та Мотоко Моегі, що зуміла засобами мистецтва виразити подібні ідеї?”

— А художниця, видно, дуже обдарована. Ви часом її не знаєте? Може, це ваша приятелька?

Канае обернувся, щоб почути відповідь, та за дівчиною вже й слід пропав. Залишившись сам-один у порожньому залі, він відчував, ніби картини Мотоко Моегі заговорили до нього незнаною йому мовою.

РАНОК

Як завжди під кінець січня, надворі дув пронизливий холодний вітер і штовхав Канае в спину. Небо над містом затягло низькими свинцевими хмарами. Тріпотів хвостом паперовий змій, що зачепився за електричні дроти. Тримаючи в лівій руці дорогоцінний портфель, а праву засунувши в кишеню пальта, Канае поспішав торговою вулицею до автобусної зупинки, відчуваючи невиразну тривогу. Що могло його непокоїти? Мабуть, те саме, що й недавно, коли він, узявши в руки портфель, глянув на картину?.. Зрештою, нас завжди щось тривожить. Адже ми живемо в неспокійну епоху.

На автобусній зупинці вже стояло кілька пасажирів. Вони ховали обличчя в коміри пальт і переступали з ноги на ногу. Канае зайняв чергу і незабаром сам почав тупцювати. „Мабуть, це не випадкова тривога, — думав він. — Вона пов'язана зі сном, який я бачив удосвіта. І з тою картиною. Зі смертю. З холодними очима, що втупились у неї, холодним, наче мертвим, волоссям, холодними сухими губами… Одно слово, з Мотоко Моегі”.

Здіймаючи хмару пилу, під'їхав автобус і, скрегочучи гальмами, зупинився. Як завжди, він був переповнений, але Канае таки зумів протиснутися всередину. „Мене турбує те, що Мотоко поїхала кудись із дому,— роздумував він, силкуючись зберегти рівновагу.— І Аяко нема. Обоє подалися кудись позавчора вранці. Позавчора ввечері їх уже не було вдома. Не було і вчора ввечері”. Автобус круто повернув, і Канае кинуло на чужі спини. Тут, у цьому безликому натовпі, він почувався зовсім безпорадним. „Мотоко має примхливу вдачу, тому не дивно, що вона пустилася в мандрівку. Але ж чому зникла й Аяко?” — запитував він себе. Автобус мчав, то сповільнюючи, то прискорюючи свій біг. Канае якось примудрився добути з кишені книжечку і вирвати з неї один квиток. На пристанційній площі автобус, скрегочучи, зупинився. Віддавши квитка кондукторові, Канае зійшов униз і швидкою ходою попростував до станції. З сезонним проїзним квитком у руці він опинився в людській юрбі, що невдовзі винесла його через турнікет на платформу. Тут дув ще холодніший, ніж на вулиці, вітер. Станційний електричний годинник показував дев'яту вісімнадцять. Година пік уже минула, та людей все одно не поменшало. Канае купив у кіоску пачку цигарок і вже збирався закурити, але передумав. Сьогодні він ще не