Мати все - Люко Дашвар

«Я ніколи тебе не зґвалтую.

Не тому, що не хочу тебе.

А тому, що люблю тебе, Янко!

І любов моя ніколи не помре!

Щоб ти знала, моя королево,

Я з тобою хочу поряд буть.

Щоб ти просто зі мной розмовляла,

А про свою ти Європу забудь!»

Отак і мріялося. Не завалити на диван, як сусідську Інку, не цілуватись у шкільному туалеті, а просто щоби вона глянула на нього, іти поряд, слухати її, дивитися на неї і нічого не вимагати взамін. Ну, бодай попервах…

Стас пригадав однокласницю, сентиментально всміхнувся… Дідько… Де вона тепер, Янка Бородіна?.. Перша любов не забувається, кажуть.

Вирішив ще поліграфнутися. Проковтнув другу чарчину. от дивно… Скільки жінок пройшло через його руки, а декілька — навіть у серці потопталися, та жодна не розбурхала його почуттів так, як Ліда…

Тоді, чотири роки тому, він приїхав до звичайної районної поліклініки, бо один із його агентів дізнався, що в поліклініці закінчуються засоби гігієни, і Стас вирішив сам власноруч втюхати медикам прострочений санітарний гель для рук. Зайшов до приймальні головного лікаря і побачив тендітну чорноволосу дівчину у дорогій… дуже дорогій сукні. І надто стильних, щоби бути дешевими, черевичках. Вона стояла біля вікна, зосереджено гортала блокнот. А коли озирнулася…. Стас раптом розгубився, ніби опинився в «тарілці» прибульців, із якими встановлювати контакт — те саме, що в долоні вирощувати кактус. Зніяковів: звідки вони беруться, такі жінки? І слова не вимовила, тільки глянула, а Стас уже розуміє — прірва. І все в тих очах можна прочитати без слів: вихована, освічена, розумна, упевнена, красива і бездоганна, багата… Сукня з Лондона, взуття, певно, у Відні купує. Недосяжна! Янка Бородіна! Тільки на десять років доросліша. І з блокнотом.

Дівчина згорнула блокнот, привітно запитала:

— Ви до головного? А він поїхав… Буде по обіді…

— Тобто… Устигнемо пообідати? — несподівано для себе зухвало запитав Стас. — Ви якій кухні надаєте перевагу? Упевнений, що італійській.

Дівчина здивовано підняла брови… Стас не став чекати ляпасу — зверхньої відмови. Спокійно! Йому вже давно не тринадцять. Йому двадцять шість, і підліткові комплекси не заважають, навпаки, жадають викорінення безапеляційними перемогами над янками і такими, як вона. «Хай ти не про мене, красуне, але сьогодні ти пообідаєш зі мною!» — занервував.

Усміхнувся. Витяг із кишені дорогий мобільний.

— Розподіляємо обов'язки! Ви вказуєте маршрут. Я викликаю таксі. Ви замовляєте страви… Я плачу! Поїхали?

Вона якось дивно всміхнулася і м'яко відповіла:

— Не треба таксі… Я на машині…

Лясь! А він хотів без ляпасу… Дзуськи! З такими без ляпасу — ніяк! Такі — слово, мужику — пригинайся. Зараза! А в Стаса — тільки на півкитайця-«черрі» відкладено. Він сидів поруч із дівчиною в салоні новенької «тойоти», у душі не кішки — екскаватор! І думки ж такі правильні: зараз панночка завезе його до такої ресторації, де чашка кави двадцять баксів… «Я плачу!» Ідіот! Попхався за межу! І якого біса його понесло в ту поліклініку, де вона… Що вона там робила? Їй на вигляд не більш як двадцять.

— Двадцять три. Після університету працюю в поліклініці, — усміхнулася Ліда. Додала з гордістю: — Уже третій тиждень. А ви…

— А я — четвертий! — відповів. — …Рік. Допомагаю медикам зберігати стерильними руки, інструменти, приміщення і… взагалі практично все!

Розслаблено відкинувся на спинку крісла. Полегшено всміхнувся. Пронесло! Дівчина привезла його до грузинського ресторанчика на Подолі, хоч і недешевого, та цілком по кишені Дезінфікатору. Собі замовила тільки легкий зелений салат і склянку боржомі. Делікатна? Не хоче випробовувати міцність його гаманця чи… Крадькома глянув на дівчину — у чому каверза? Він нутром відчуває: вона інакша, апріорі не може бути такою м'якою, привітною і беззбройною. Ага! Виховання. Не дозволяє собі поставити чоловіка у ніякове становище. Цікаво: якби вони зустрілися знову, вона б так само аскетично жувала салат чи обрубала б найменшу надію одним ковтком бордоського гран-крю «Мутон Ротшильд» урожаю 1945 року вартістю понад двадцять тисяч євро за пляшку?..

Стас завівся. Стас захотів зрозуміти: на скільки зустрічей зі звичайним хлопцем із Троєщини стане шляхетної панянки, та з кожним новим побаченням усе більше й більше проймався чарами м'якої Лідиної привітності і бездоганної стриманості. Дідько, як… Як вона примудряється не помічати його демонстративно-правильної мови, у якій нема-нема та й прослизне неоковирне слівце з околиці, його ледь прихованого нудьгування біля полотен сучасних художників. І той Шнітке… Стас чув про Ніцше, а Шнітке — це що таке?..

— Поважаєш філософію? — запитав.

— Можна сказати і так, — відповіла ухильно. — Захоплююся його «Життям з ідіотом».

— Книжка? — спробував угадати.

— Музика, — обережно, а в нього аж щока почервоніла — ляпас, ляпас! Уточнила, ніби перепросила: — Опера.

Глянула на нього, поспішила виправдатися:

— Але лібрето писав Віктор Єрофєєв!

Стасу стало кисло в роті — а хто такий Єрофєєв?

Після тієї розмови він повернувся до маминої квартири на Троєщині розлюченим вкрай. Так, усе! Досить! Досить удавати, що вони одного поля ягідки. Вона, певно, із білою серветкою за стіл сідає, не вміє підвищувати голос і читає перед сном щось без ілюстрацій. Треба визнати — вона перемогла. Без пихатих відмов і зверхнього погляду довела: Стас ніколи не стане їй рівнею. І справа не в грошах. Серед багатих ідіотів повно — як штучних діамантів у ювелірному салоні. Сяяти сяють… Ні, справа не в грошах. Поруч із Лідою Стас хронічно відчуватиме себе гіршим. І, поки стосунки не зайшли далі палких поцілунків — треба ставити крапку. Якщо він, звісно, себе поважає!

Думка ця так підбадьорила Дезінфікатора, що він навіть збігав до сусідської Інки, за п'ятдесят гривень швиденько здихався сперми і, як це роблять у кіношних нюнях, закурив у її постелі. Міг собі дозволити. Тут він був першим… Тут не треба читати Шнітке і слухати Єрофєєва! «Тут… лайна по вуха! Тут дихати — смородом! Що я тут роблю?!» — вразився. Гидливо тикнув недопалок Інці в зуби і — розлючений ще більше — вискочив на свіже повітря. Сів на повалений паркан біля школи і раптом, як у далекому дитинстві, подумав, що не хоче ставити крапку, що насправді йому від Ліди нічого не треба. Ну, бодай попервах… Просто — йти поруч, слухати її голос, дарувати квіти, дивитися, як червоніють її щічки і блищать глибокі сині очі, коли він обережно веде долонею по її лицю і лише одним пальцем торкається вуст…

Серце защемило, логіка відмовилася окреслювати шляхи. Любов, хлопче. Це любов… Ти ж не