Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
Біллі розповів письменникові, що знайшов іще одного свідка: чоловіка, котрий працював у мотелі «Міджет Меншенз» і пам’ятав його батька. Чоловік пригадав, що хтось телефонував Джонні під час різдвяних свят і після тих дзвінків Джонні щоразу був сам не свій. Це підтверджувало рядки з листа Джонні, в яких той стверджував, що Дороті телефонувала йому, щоб позбиткуватись.
Повернувшись до шпиталю, Біллі знову почав втрачати час. У понеділок вранці він зателефонував письменнику й попросив відкласти їхню зустріч.
Письменник приїхав у середу, і йому одразу стало зрозуміло, що перед ним не Учитель, а «розщеплений» Біллі. Вони трохи погомоніли, і письменник, сподіваючись знову викликати назовні Учителя, зацікавивши його розмовою, попрохав Біллі пояснити йому будову радіопередавача, над яким той працював. Спочатку Біллі затинався і плутався в словах, але поволі, майже невловимо, голос юнака почав звучати впевненіше, лексика стала багатшою і пояснення зарясніли технічними подробицями. Учитель повернувся.
— Чому ти так зажурився? — запитав письменник.
— Я стомився. Мало сплю.
Письменник вказав на підручник із радіоелектроніки.
— Хто збирає цей радіопередавач?
— Томмі. Як бачите, прилад майже готовий. Це тому, що Томмі був на сцені практично весь день. Це з ним лікар Кол розмовляв сьогодні під час сеансу терапії.
— А хто ти зараз?
— Я — Учитель, але в дуже пригніченому настрої.
— Чому ти пішов зі сцени? Чому з’явився Томмі?
— Це все через мою матір, її теперішнього чоловіка, її минуле… Я накрутив себе до такого стану, що мені вже все байдуже. Всередині все звело від напруження. Вчора я навіть випив валіум і проспав цілий день, а потім уночі не міг заснути. Був на ногах до шостої ранку. Я хотів піти геть. Ще мене засмучує Комісія у справах умовно-дострокового звільнення. Там просто мріють знову запроторити мене до в’язниці Лебанона. Іноді мені здається, що варто здатись і дозволити їм кинути мене за ґрати. Може, хоч тоді ці люди вгамуються й дадуть мені спокій.
— Але ж повторне розщеплення не вирішить проблему, Біллі.
— Я знаю. Але я щодня пнуся зі шкіри, намагаючись встигати дедалі більше. Я продовжую робити все те, що робили мої особистості, а це страшенно виснажує. Скажімо, я пишу картину. Закінчивши, я витираю руки, беру з полиці книжку й читаю її кілька годин, роблячи нотатки. Потім встаю з-за столу й починаю працювати над цим радіопередавачем.
— Ти забагато від себе вимагаєш. Не обов’язково робити все одразу.
— Але я цього хочу. Мені необхідно надолужити стільки згаяних років, а часу залишилось так мало. Я відчуваю, що зволікати не можна.
Він підвівся й підійшов до вікна.
— І ще одне. Рано чи пізно мені доведеться поговорити з матір’ю. Не знаю, що я їй скажу, та ставитись до неї так, як раніше, я вже не зможу. Все тепер змінилось. Важко зберігати цілісну свідомість, коли стільки всього на думці: Комісія у справах умовно-дострокового звільнення, слухання, на якому мають визначити, чи відновилось моє психічне здоров’я, та ще й передсмертний лист батька. Це рве мою душу на частини.
28 лютого Біллі зателефонував своєму адвокатові й наполіг, щоб Дороті не з’являлась на завтрашньому слуханні.
Розділ 21
(1)
Після слухання, що відбулось 1 березня 1979 року, термін перебування Біллі Міллігана в Афінському центрі психічного здоров’я подовжили ще на півроку. Всі, хто з ним працював, розуміли, яка загроза нависла над юнаком. Біллі знав: варто йому одужати й вийти зі шпиталю, як його візьмуть під варту за недотримання умов дострокового звільнення і відправлять до в’язниці — досиджувати три роки з тих п’яти, що йому присудили за наліт на аптеку «Ґрей Драґстор». Окрім того, його можуть обвинуватити в грубому порушенні випробувального терміну й додатково засудити на строк від шести до двадцяти п’яти років за пограбування в придорожніх зонах відпочинку.
Л. Алан Ґолдзбері та Стів Томпсон, афінські адвокати Біллі, подали клопотання до суду округу Ферфілд, вимагаючи, щоб зі справи Міллігана вилучили визнання ним своєї провини. Юристи аргументували це тим, що в 1975 році підсудний уже страждав на синдром множинної особистості. Душевна хвороба не дозволяла йому адекватно захищатись у суді, про що на той час ніхто не знав, тож вирок суду ґрунтувався на неповній інформації.
Ґолдзбері й Томпсон сподівались, що суддя в Ланкастері анулює зізнання юнака і тоді після виходу зі шпиталю той буде вільною людиною.
Біллі жив цією надією.
Приблизно в той самий час Біллі дізнався, що Кеті та Роб Баумгардт, хлопець, із яким вона зустрічалась уже багато років, вирішили восени побратися. Біллі подобався Роб, тож він страшенно зрадів і мріяв про те, як побуває на їхньому весіллі.
Гуляючи довкола шпиталю і спостерігаючи, як усе оживає з приходом весни, Біллі почав думати, що погані часи вже позаду. Він одужував. Приїхавши на наступні вихідні до Кеті, він узявся малювати фреску на стіні її будинку.
Дороті Мур заперечувала все, що було сказано в передсмертному листі її чоловіка, і навіть погодилась на його публікацію. За її словами, в Джонні Моррісона перед смертю було не все гаразд із головою. В нього був зв’язок із іншою жінкою, стриптизеркою, тож, імовірно, він мав на увазі свою коханку, коли писав про сумнівних типів, які коло неї ошивались.
Біллі помирився з матір’ю.
У п’ятницю 30 березня, повернувшись до шпиталю з прогулянки, Біллі зауважив, що всі якось дивно на нього дивляться й шепочуться. У повітрі повисло напруження.
— Ти вже бачив сьогоднішню газету? — запитала одна з пацієнток, простягаючи йому примірник. — Знову про тебе пишуть.
Біллі приголомшено вп’явся очима в жирний заголовок на першій шпальті «Колумбус Диспетч» від 30 березня:
ЛІКАР КАЖЕ, ЩО ҐВАЛТІВНИКОВІ ДОЗВОЛЕНО ТИНЯТИСЬ НА ВОЛІ
Автор Джон Світзер
Редакція «Диспетч» з’ясувала, що Вільям
