Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

— Я знову пішла працювати, — продовжувала Дороті, — і в нас завелось трохи грошенят. На той час я вже сама купувала харчі й усі побутові товари. Саме тоді я припинила віддавати Джонні свою зарплатню. Я, бувало, давала йому гроші, щоб заплатити за оренду будинку, а він платив лише половину.

— А другу половину програвав?

— Чи то програвав, чи то віддавав лихварям. Один Бог знає. Скільки я не питала, відвертої відповіді так і не домоглась. Якось кредитори хотіли забрати наші меблі. Я їм і кажу: «Вперед, іроди, усе виносьте з хати!» Але ті хлопці не змогли цього зробити, тому що я плакала, та ще й носила під серцем Кеті.

— Не дуже гарно Джонні вчинив.

— То ж бо й воно, — сказала Дороті. — Ну, годі вже про це.

Минуло два з половиною місяці, відколи Біллі потрапив до Афінського центру психічного здоров’я, і юнак став дедалі рідше втрачати час. Тоді він почав напосідати на лікаря Кола з проханнями перейти до наступної стадії терапії — надати йому обіцяну відпустку. Іншим пацієнтам, хоч у багатьох із них не спостерігалось такого значного покращення, як у Біллі, дозволяли проводити вихідні вдома, з рідними. Лікар Кол погодився, що адекватне сприйняття реальності та стабільна поведінка впродовж тривалого часу свідчать про те, що Біллі готовий до наступного кроку. Юнакові дозволили провести кілька вікендів у Кеті, котра мешкала в містечку Логан, що в сорока кілометрах на північний захід від Афін. Біллі не тямив себе від щастя.

В один із цих вікендів Біллі переконав Кеті показати йому передсмертний лист Джонні Моррісона. Він знав, що дівчина роздобула копію в офісі громадського захисту. Раніше Кеті відмовлялась давати братові цього листа, побоюючись, що прочитане його засмутить, але коли Біллі почав базікати про страждання Дороті та про те, яким паскудним батьком був Джонні Моррісон, Кеті розсердилась. Вона все своє життя ревно оберігала пам’ять про Джонні. Біллі пора було дізнатися правду.

— Ось, — сказала Кеті, кинувши товстий конверт на кавовий столик, і вийшла, залишивши Біллі самого.

У конверті був лист на ім’я Ґері Швайкарта від судово-медичного експерта з округу Дейд, що у Флориді, а також декілька документів: чотири аркуші з розпорядженнями, адресовані чотирьом різним людям, лист на восьми сторінках до пана Герба Ро, репортера з «Маямі Ньюз», і ще два аркуші з текстом. Їх знайшли розірваними на клапті, та згодом склеїли докупи в поліції. Виявилось, що це частина другого листа до пана Ро, який, утім, так і не був дописаний.

Розпорядження стосувались виплати колосальних боргів і позик Джонні. Найменша сума становила двадцять сім доларів, а найбільша — сто вісімдесят. Записка до якоїсь Луїзи закінчувалася словами: «І останній жарт. Хлопчик питає: «Мамо, а що таке вовкулака?» А мати йому: «Стули писок і зачеши шерсть на обличчі».

Записка до «міс Дороті Вінсент» містила вказівки щодо виплати боргів зі страховки Джонні й закінчувалась так: «Моя остання воля — кремація. Не хочу, щоб ти танцювала на моїй могилі».

У копії листа до пана Герба Ро з «Маямі Ньюз» окремі слова неможливо було розібрати. Тут вони позначені зірочками.

Панові Гербу Ро

«Маямі Ньюз»

Шановний пане,

нелегко мені писати цього листа. Мій вчинок може здатися проявом малодушності, та оскільки те, що було для мене цілим світом, летить тепер під три чорти, нічого іншого мені не залишається. Моя скромна страховка — це єдина надія на те, що трійко моїх діточок, Джеймс, Вільям і Кеті-Джо, бодай на якийсь час будуть забезпечені всім необхідним. Простежте, якщо ваша ласка, щоб ця страховка не потрапила до загребущих рук їхньої матері, Дороті Вінсент! Її друзяки (сутенери, лихварі тощо), котрі ошиваються в закладі, де вона працює, — «Плас-Піґаль» на Маямі-Біч, — радо розділять із нею ці гроші! Заради цих типів вона зруйнувала все, що між нами було, хоч я, повірте, зі шкіри пнувся, щоб зберегти сім’ю.

Все це доволі мерзенно. Дітей, яких я люблю всім своїм серцем, і той факт, що вони народжені поза шлюбом, вона хоче використати як сльозоточиву історію, що приверне до неї увагу і, як вона вважає, сприятиме її кар’єрі! А насправді ось як усе було. Ще до народження нашого первістка я багато разів умовляв її побратися (після того як вона звинуватила мене в тому, що я зробив їй дитину, коли ми вперше зустрілись). Але вона завжди знаходила відмовки, щоб уникнути заміжжя (все це, як і те, про що я писатиму далі, я засвідчив під присягою в адвоката, М. Г. Розенхауса з Маямі). Я представив її своїм рідним як мою дружину. Коли дитя з’явилось на світ, я мав намір поїхати до якого-небудь невеличкого містечка, одружитися з нею й узаконити дитину. Я дуже полюбив мого синочка ***.

Та вона знову взялась вигадувати відмовки: «Хтось із наших знайомих може натрапити на оголошення про весілля в газетах» тощо. А тим часом народився другий наш хлопчик, і протягом перших двох тижнів його життя висіло на волосині. Втім, Бог зглянувся на нас, і зараз малюк живий і здоровий. Я побачив це як попередження згори, тож укотре запропонував їй одружитися. Цього разу в неї вже були нові надумані причини, щоб цього не робити. До того ж вона остаточно пустилась берега: почалось постійне пияцтво, якісь таємничі зникнення з клубу. Коли вона була в такому стані, дітям небезпечно було з нею залишатись. Я не один раз ловив її на тому, що вона лупцює дітей — б’є рукою навідмаш, а не просто легенько ляскає долонею. Мені довелось пригрозити, що я їй всиплю, якщо вона не припинить таке виробляти. Повірте, моє життя перетворилось на справжнє пекло. Це стало позначатися на моїй роботі — я швидко котився під укіс. Я знав: якщо так триватиме і надалі, я врешті-решт прикінчу цю