Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Томас Хадсон кивнув.
— Час би вам уже взятися за розум, — провадив Боббі. — Треба ж знати якусь міру, хай вам чорт.
— Мені б тільки скляночку рому, Боббі.
— Отого, що в нього?
— Ні. «Бакарді».
Містер Боббі налив склянку й подав Томасові Хадсону.
— Ось вам, — мовив він. — Хоч ви добре знаєте, що не слід би вам нічого давати.
Томас Хадсон за одним духом вихилив ром і відчув приємне тепло й натхнення.
— Ще одну, — попросив він.
— Не раніше, як за двадцять хвилин, Хадсоне, — сказав містер Боббі й подивився на годинник за стойкою.
Приїжджі уже звернули на них увагу, але не давали цього взнаки.
— А ти що питимеш, спортсмене? — звернувся містер Боббі до Девіда.
— Ви ж добре знаєте, що й кинув пити, — похмуро відказав той.
— Відколи це?
— Від учорашнього вечора, якщо вам пам'ять не одібрало.
— Ну вибачай, — сказав містер Боббі й швиденько випив сам. — Де мені в біса встежити за кожним п'янюгою. Єдине, чого я прошу: заберіть звідси цього Хадсона, поки в мене тут пристойна публіка.
— Я собі тихо п'ю, нікого не чіпаю, — обізвався Томас Хадсон.
— І вам уже годі. — Містер Боббі закоркував пляшку, що була перед Роджером, і поставив її назад на полицю.
Том-молодший схвально кивнув йому і щось зашепотів до Роджера. Той похилив голову на руки. Потім знову підвів голову й показав на пляшку. Том-молодший покрутив головою. Боббі взяв з полиці пляшку, відкоркував її й поставив перед Роджером.
— Упивайтеся хоч до смерті, — мовив він. — І не думайте, що мене совість гризтиме.
Приїжджі з обох боків стойки вже придивлялися до них пильніше, але так само спокійно. Вони прийшли сюди задля розваги, але поводилися стримано і взагалі справляли приємне враження.
Тоді вперше обізвався Роджер.
— Налийте і цьому щуреняті, — мовив він до Боббі.
— Ти що питимеш, синку? — запитав Енді містер Боббі.
— Джин, — відказав Енді.
Томас Хадсон намагався не дивитись на приїжджих. Але й так відчував, що ті за ними стежать.
Боббі поставив перед Енді пляшку й присунув до неї склянку. Енді наповнив її по вінця і підняв до Боббі.
— За ваше здоров'я, містере Боббі, — сказав він. — Це сьогодні перша за цілий день.
— Пий на здоров'я, — відповів Боббі. — Ти сьогодні припізнився.
— Тато забрав у нього гроші, — пояснив Девід. — Ті, що мати подарувала йому на день народження.
Том-молодший подивився на батька й заплакав. Він вдавав, ніби стримує сльози, не перегравав, але все одно то було сумне видовище.
Усі мовчали. Нарешті обізвався Енді:
— Містере Боббі, мені б ще скляночку, коли ваша ласка.
— Наливай собі сам, — відказав Боббі. — Нещасна ти дитина. — Тоді обернувся до Хадсона — Годі, Хадсоне. Ще одну випийте — і забирайтесь.
— Поки я сиджу тихо, не маєте права мене виганяти, — заперечив Томас Хадсон.
— Знаю я вас, ви не довго всидите тихо, — суворо промовив Боббі.
Роджер знов показав на пляшку, і Том-молодший вчепився йому в рукав. Він стримував сльози й поводився, як і належало мужньому, хорошому хлопчині.
— Містере Девіс, — мовив він, — не треба вам більше. Роджер нічого не сказав, і містер Боббі знов поставив перед ним пляшку.
— Містере Девіс, вам же ввечері писати, — не вгавав Том-молодший. — Ви ж обіцяли, що будете ввечері писати, пам'ятаєте?
— А навіщо я, по-твоєму, п'ю? — відказав йому Роджер.
— Містере Девіс, але ж коли ви писали «Шторм», то не пили стільки.
— Ой замовк би ти вже, — сказав Роджер. Том-молодший поводився, як мужній і терплячий хлопчина, справжній страдник.
— Я мовчатиму, містере Девіс. А кажу це тільки тому, що ви самі просили мене. Може, підемо вже додому?
— Ти славне хлоп'я, Томе, — відповів Роджер. — Але ми залишимось тут.
— Надовго, містере Девіс?
— До самого кінця, хай йому чорт.
— Краще не треба, містере Девіс, — провадив Том-молодший. — Справді, не треба. Ви ж знаєте, що коли багато вип'єте, то нічого не бачите і писати не можете.
— Я диктуватиму, — сказав Роджер. — Як Мілтон.
— Я знаю, диктуєте ви чудово, — не вгавав Том. — Але сьогодні вранці, коли міс Фелпс намагалася передруковувати з диктофона, там були здебільшого співи.
— Я пишу оперу, — сказав Роджер.
— Авжеж, ви напишете прекрасну оперу, містере Девіс. Та чи не закінчити нам спершу роман? Ви ж узяли під нього великий аванс.
— Закінчиш його сам, — сказав Роджер. — Ти ж маєш знати, який там сюжет.
— Сюжет я знаю, містере Девіс, сюжет цікавий, але ж там у вас та сама дівчина, що вже померла в іншій вашій книжці, і це може збити читачів з пантелику.
— Дюма й не те собі дозволяв.
— Дай ти йому спокій, — мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого. — Як він може щось написати, коли ти весь час чіпляєшся до нього?
— Містере Девіс, а чи не найняти вам добру, тямущу секретарку, щоб вона писала замість вас? Я чув, деякі романісти так роблять.
— Ні. Це занадто дорого вийде.
— А хочеш, я допомагатиму тобі, Роджере? — спитав Томас Хадсон.
— Хочу. Ти намалюєш мені роман.
— Це чудово, — зрадів Том-молодший. — Ти справді малюватимеш його, тату?
— Намалюю за один день, — відповів Томас Хадсон.
— Малюй догори ногами, як Мікеланджело, — сказав Роджер. — І візьми велике полотно, щоб король Георг міг читати без окулярів.
— Намалюєш, тату? — спитав Девід.
— Еге ж.
— От і добре, — мовив Девід. — Це перша розумна річ, яку я тут почув.
— А не важко буде, тату?
— Та ні. Скоріш надто легко. Що там за дівчина?
— Та сама, що в усіх книжках містера Девіса.
— Намалюю її за півдня, — сказав Томас Хадсон.
— І догори ногами, — докинув Роджер.
— Ану без цих штук, — спинив його Томас Хадсон.
— Містере Боббі, можна мені вихилити ще одну? — запитав Енді.
— А скільки ти вже вихилив, синку?
— Всього дві.
— Тоді пий, — відказав Боббі й дав йому пляшку. — Слухайте, Хадсон, коли ви вже заберете звідси цю картину?
— А що, ніхто не купує?
— Ні, — сказав Боббі. — Через неї тут повернутися ніде. До того ж вона мене дратує. Заберіть її к бісу.
— Пробачте, — звернувся до Роджера один з тих, що приїхали на яхті. — Ця картина продається?
— З вами хтось розмовляв? — зиркнув на нього Роджер.
— Ніхто, — сказав чоловік. — Ви Роджер Девіс, чи не так?
— Ну я, до біса.
— Якщо цю картину написав ваш приятель і вона продається, я б хотів поговорити з ним про ціну, — сказав чоловік з яхти, обертаючись до Томаса Хадсона. — Ви ж Томас Хадсон, правда?
— Так, моє прізвище Хадсон.
— Ця картина продається?
— Ні, — відповів Томас Хадсон. —