Червоне і чорне - Стендаль
— Слово належить вам, пане, — сказав він, звертаючись до одягненої в три чи чотири жилети особи, що виглядала ніби святий отець. Жульєн подумав, що природніше було б назвати прізвище цього пана в жилетах. Він присунув папір і почав старанно записувати. (Тут автор хотів поставити цілу сторінку крапок.
— Це буде зовсім недоречно, — сказав видавець, — а для такого легковажного твору недоречні вигадки — смерть.
— Політика, — заперечив автор, — це камінь, прив'язаний на шию літератури, який може її потопити менш ніж за півроку. Політика серед витворів фантазії — те саме, що постріл з пістолета під час концерту. Цей звук оглушливий, але позбавлений будь-якої виразності. Він не гармонує з жодним інструментом. Політика смертельно образить одну половину читачів, а другій здасться нудною, бо те, що вони читали вже в ранковій газеті, було набагато цікавіше й дотепніше.
— Якщо ваші дійові особи не розмовлятимуть про політику, — вів своє видавець, — значить, це не французи тисяча вісімсот тридцятого року і ваша книга не дзеркало, хоч ви на це й претендуєте…)
Жульєн написав протокол на двадцяти шести сторінках; ось короткий зміст, — правда, дуже блідий, бо нам довелося, як це завжди робиться, пропустити різні курйози, що в надмірній кількості можуть викликати огиду або здатись неправдоподібними (дивись «Судову газету»).
Чоловік у кількох жилетах і з виглядом святого отця (це, мабуть, був якийсь єпископ часто усміхався, і тоді його очі з тремтливими повіками займались надзвичайним блиском і набували не такого нерішучого виразу, як завжди. Ця особа, яка мала першою виступити перед герцогом («А хто ж це герцог?» — питав себе Жюльєн), очевидно, новина була викласти загальну думку і виконати обов'язок товариша прокурора. її промова відзначалась, на думку Жюльєна, тією ж непевністю й відсутністю рішучих висновків, в якій часто обвинувачують судовиків. Під час дебатів герцог навіть закинув йому це.
Після цілого ряду моральних фраз і філософських міркувань про милосердя чоловік у жилетах сказав:
— Благородна Англія під керівництвом великого, безсмертного Пітта витратила сорок мільярдів франків на боротьбу з революцією. Якщо збори дозволять, я спробую одверто викласти одну сумну думку: Англія не зрозуміла як слід, що проти такої людини, як Бонапарт, — особливо коли йому могли протиставити лише певну суму добрих намірів, — діяти рішуче можна було тільки засобами особистого порядку.
— А, знов ці вихваляння вбивства! — сказав господар будинку з тривогою.
— Будь ласка, залиште ваші сентиментальні повчання! — роздратовано вигукнув головуючий, його оченята дикого кабана люто виблискували, — Продовжуйте, — звернувся він до чоловіка в жилетах. Щоки й лоб головуючого побагровіли.
— Благородна Англія, — провадив далі доповідач, — нині розчавлена, бо кожен англієць, перш ніж заплатити за хліб, змушений сплатити проценти за ті сорок мільярдів франків, що витрачені на боротьбу з якобінцями. В Англії вже нема Пітта…
— В неї є герцог Веллінгтон, — сказав якийсь військовий, прибравши дуже значного вигляду.
— Благаю, панове, заспокойтесь! — крикнув головуючий. — Якщо ми й далі сперечатимемось, нащо ж ми покликали пана Сореля?
— Відомо, що ви, пане, великий мислитель, — сказав герцог ображено, дивлячись на військового, колишнього наполеонівського генерала.
Жульєн зрозумів, що в цих словах таївся якийсь особливий і дуже образливий натяк. Всі усміхнулись, генерал-перебіжчик явно кипів від люті.
— Немає вже Пітта, панове, — знову заговорив доповідач сумним тоном, немов утратив надію переконати слухачів своїми доказами. — Та якби з'явився в Англії другий Пітт, не можна обманути народ двічі тим самим способом…
— Саме тому генерал-переможець, якийсь новий Бонапарт, нині вже був би неможливий у Франції! — крикнув військовий, знов уриваючи промовця.
На цей раз ні голова, ні герцог не посміли розсердитись, хоч Жульєн бачив, що вони ледве стримуються. Вони опустили очі, а герцог задовольнився тим, що голосно зітхнув.
Але доповідач розгнівався.
— Мені не дають говорити, — сказав він запально, раптом відкинувши ту принадну чемність і плавність мови, що були, як здавалося спочатку Жюльєнові, справжнім виявом його вдачі. — Мені не дають говорити, ніхто не звертає уваги на те, яких зусиль я докладаю, щоб не ображати нічиїх ушей, які б вони не були довгі: Ну, що ж, панове, я скажу коротко. І скажу дуже просто.
Англія не має жодного су на це добре діло. Сам геніальний Пітт, якби він воскрес, не зумів би обдурити англійських дрібних власників, бо тепер вони знають, що одна недовга ватерлооська кампанія коштувала їм мільярд франків. Якщо від мене вимагають ясності, — продовжував доповідач, все більше хвилюючись, — я скажу: допомагайте самі собі, бо Англія не має для вас жодної гінеї, а коли Англія не дасть грошей, — то Австрія, Росія, Пруссія, не зможуть витримати проти Франції більше одного-двох походів.
Можна сподіватись, що молоді солдати, зібрані під прапором якобінізму, будуть розбиті в першій кампанії чи принаймні в другій; але в третій — хоч ви назвіть мене й революціонером, — я переконаний, що ви матимете справу з солдатами тисяча сімсот дев'яносто четвертого року, які були зовсім не схожі на селянських рекрутів тисяча сімсот дев'яносто другого року.
Тут промовця перервали в трьох або чотирьох місцях одночасно.
— Пане, — сказав голова Жюльєнові, — підіть у сусідню кімнату і перепишіть начисто початок протоколу.
Жюльєн вийшов з великою досадою, доповідач торкнувся саме того питання, яке було предметом його постійних міркувань.
«Вони бояться, що я з них глузуватиму», — подумав він.
Коли його знов покликали, говорив пан де Ла-Моль з серйозністю, що здалася Жюльєнові, який його добре знав, дуже дивною.
— …Так, панове, саме про цей нещасний народ можна сказати:
Буде він богом, столом, а чи мискою?
«Він буде богом!» — вигукнув байкар. Це з ваших уст панове, повинні ми почути ці благородні й глибокі слова. Почніть і дійте самі, і благородна Франція стане знов майже такою, якою зробили її наші предки і якою ми її бачили перед смертю Людовіка XVI.
Англія, принаймні її благородні лорди, ненавидять підле якобінство не менше, ніж ми. Без англійського золота! Австрія, Росія і Пруссія не можуть дати більше двох-трьох боїв. Чи цього досить для того, щоб домогтись щасливої окупації, подібної до тої, яку безглуздо прогаяв пан де Ришельє в тисяча вісімсот сімнадцятому році? Гадаю що ні.
Тут знову пролунав вигук з місця, заглушений, шиканням усіх присутніх. Перебити промовця спробував той самий колишній генерал імператорської армії. Він мріяв про блакитну стрічку і тому хотів грати роль серед тих, хто складав секретну ноту.
— Я думаю, що ні, — продовжував пан де Ла-Моль, коли гомін ущух; він зробив наголос на слові «я»
