Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Туган віддав жінці останні сухарі і, ведучи на поводі коня, пішов з міста.

Туган пробирався все далі до Самарканда. Він не зустрічав караванів. Де-не-де на полях з’являлися поодинокі селяни. Двічі промчали риссю монгольські вершники. Тоді селяни, що працювали, падали, як підкошені, і відповзали до канави. Коли хмарка куряви, супроводжуючи монголів, відпливала за горби, на полях знову підводились налякані селяни і бралися копати землю.

Через кілька днів Туган зупинився на пустинній височині, поритій могильними горбами. Перед ними зеленіла долина ріки, де громадились руїни ще недавно славного Самарканда. Будиночки з плоскими покрівлями тулились один біля одного, але ніякого руху не було помітно в колишній столиці Мавераннагру, де раніше працювали десятки тисяч вправних робітників.

Проламані й розмиті дощами фортечні стіни огинали середню частину міста. Там збереглися задимлені руїни високої мечеті, збудованої останнім хорезм-шахом Мухаммедом, і дві круглі башти.

Кривий жебрак наблизився до Тугана і просунув з дрантя худу руку.

— Подай убогому, славний бек-джигіте! Хай збереже тебе в битвах аллах! Хай одведе він ворожу стрілу від твого хороброго серця!

— Де ж місто? Де блискуча столиця султанів і шахів? Де поважні купці, барвисті базари, де веселий гомін молотків у майстернях? — питав Туган, розмовляючи більше з самим собою, ніж із жебраком.

— Усього цього більше нема! — сказав жебрак. Адже тут пройшли монголи! Хіба вони що-небудь залишать? Ти запитуєш, куди поділося місто? Одну частину людей вирізали безжалісні вершники, другу частину погнали вони в свої далекі степи, решта жителів втекла до скелястих гір, де багато з них уже загинуло…

— Чи довго втікачі блукатимуть?

— Туди, за містом, вище по річці, вже потроху сходяться люди і будують собі хатинки з хмизу та глини. Але живуть вони завжди під страхом: монголи можуть повернутися кожного дня, забрати, кого захочуть, і потягнути з собою на арканах… Хай збереже тебе аллах за твою щедрість!

— А що це за башта посеред міста?

— Завертай коня далі від оцих башт! Там в’язниця! Монгольські хани вже завели в’язницю у мертвому місті. При ній живуть монгольські кати. Вони залізними палицями розбивають голови засудженим. Я розкажу тобі, як вони це роблять.

Туган, не слухаючи, спустився вниз косогором. Пробравшись між руїнами мертвого міста, Туган під’їхав до фортеці, де височіли дві старі башти, похмурі й безмовні. Вздовж стіни на землі сиділи сумовиті родичі ув’язнених. Вартові з списами сторожили біля воріт. Осідлані коні дрімали, прив’язані до стовпів.

— Ти куди? Від’їжджай! — крикнув вартовий.

— У мене справа до наглядача в’язниці, — сказав Туган.

— Ти за нею знудьгувався?

— Можливо, якщо в башті сидить мій брат.

— У нас у в’язниці чимало розбійників. Але довго вони не засиджуються: їх приводять на майдан перед ровом і стукають по тім’ю залізною булавою. Пошукай там, у рові, може, знайдеш тіло брата. Як звали його?

— Він дервіш і пише книги, Хаджі Рахім аль-Багдаді.

— Довговолосий божевільний дервіш? Цей ще живий! Ми його звемо дивона (юродивий). Його посаджено надовго…

— «Навіки і до смерті»?

— Я занадто з тобою розбалакався… Прив’яжи коня і йди собі у двір. Спитаєш начальника в’язниці. Його будинок стоїть там-таки. Біля дверей на ганку підвішено глечик. Не забудь покласти в той глечик не менше шести дирхемів. Тоді начальник тебе слухатиме.

Туган прив’язав коня й увійшов у ворота. Начальник в’язниці стояв на терасі будинку у червоному ватяному халаті і зелених туфлях на босих ногах. Напівголий худий куховар, дзенькаючи залізним ланцюгом на ногах, сік сікачем у дерев’яній мисці баранину для кебабу. Кінець сивої бороди начальника, його нігті й долоні були пофарбовані червоною хною. Очеретяною тростиною він бив куховара по плечі й примовляв:

— Підсип перцю! Не лінуйся! Так! Полий гранатовим соком!

Туган помітив підвішений біля дверей глиняний глечик і опустив у нього десять мідних дирхемів. Начальник похмурим поглядом втупився в Тугана.

— Я мусульманський воїн із загону Субудай-багатура. З його дозволу їду розшукувати рідних. Ось моя пайцза! — Туган дістав дерев’яну дощечку з вирізаним написом і малюнком птаха, що висіла в нього на шнурку.

Начальник повертів пайцзу і повернув її Туганові.

— Що тебе привело в цей дім для відщепенців?

— Я шукаю родича, дервіша Хаджі Рахіма аль Багдаді. Чи нема такого?

— Хай прокляне його аллах і хай збереже нас, мене і тебе, від сумніву й знайомства з ним!

— За що його посадили? Я знав його людиною праведною.

— Ото праведник! Його посаджено на вимогу найсвятішого шейх-уль-іслама і достойніших імамів за байдужість до священних книг, за зухвале вільнодумство і за те, що в розмові він ніколи не згадував імені аллаха всевишнього. Загибеллю став його кінець!.. Вогонь буде його житлом!.. Так йому й треба!

Туган подумав і сказав:

— Обвинувачення йому пред’явлені тяжкі, але, може, ти все-таки дозволиш мені як-небудь полегшити його долю?

— Не турбуйся даремно! Йому зберегли життя тільки на вимогу Махмуд-Ялвача, великого візира у могутнього володаря нашої країни, хана Джагатая. Дервіша не випустять, доки він не напише книгу про життя й походи потрясателя