Богун - Олександр Олександрович Соколовський

Тепер же виходило, що гетьман твердо надіється на перемогу, зважив усі дрібниці й почуває себе міцним, як ніколи.

«А я ще боявся! — радіючи думав Богун. — Чудово, з таким настроєм навіть і не такого, як король, ворога не страшно… Каже — у війську все гаразд. Теж, певно, не помиляється… Звичайно, коли не рахувати розбрату між старшиною й поспільством… А це ж іще може й не так страшно, якщо вдаримо на короля цими днями…»

— Ого… та ти зовсім не слухаєш! — скрикнув Хмельницький і глянув — уперше за ввесь час — просто Богунові в вічі.— Ну, чого зажурився? — поклав він йому на плече важку свою руку й раптом, зовсім несподівано, заспівав тихо й сумно:

І здригнулося чомусь Богунове серце: смутком і гострим болем обізвалася в ньому пісня Хмельницького. Немовби й не він розмовляв зараз бадьоро й упевнено.

І немовби співав він не про те, що «полюбив», і «не одружився», а про повний надій початок повстання й про дальші тяжкі пригоди й зради, що важким тягарем гнітять йому серце.

— Гей, джуро!.. Горілки! — крикнув Хмельницький на ввесь свій гучний, могутній голос. — Вип’ємо, пане полковнику!..

— Вип’ємо, — тихо промовив Богун.

Богун літав конем од полку до полку.

Шапка йому зсунулася на потилицю, сорочка була мокра від поту, очі горіли, ніздрі широко роздималися.

Осавули, джури, полковники бігали кіньми туди й сюди, переказуючи полкам і сотням накази гетьманські.

Військо йшло спершу лісом, потім низинами й багнами, поспішаючи розташуватися табором на захід від річки Пляшової — якраз проти польського війська, що вже стояло на Широкій рівнині, готове до бою, маючи позад себе Берестечко й річку Стир, а спереду, на півдні — праворуч, — татар під Ісламом-Гіреєм та ліворуч — козаків, праве крило яких притикалося до багнистого берега Пляшової.

Цілий день не відпочиваючи йшли козаки й тільки надвечір спинилися й почали отаборюватися. Всім, від простого козака й до гетьмана, навіть і подумати про відпочинок було ніколи.

Тим більше не думав відпочивати Богун, літаючи від полку до полку.

Чітко, спокійно лунали його накази, блискавками спалахували дотепи й голосним реготом лунали в козацьких лавах.

Але на серці йому було неспокійно:

«Прогавили короля!.. Дали йому стати під Берестечком… Може, Криса навмисне спізнився з повідомленням про вимарш ляхів з-під Сокаля?.. Так чи так — прогавили.

Гетьман казав: «Нічого, піддуримо, виманимо з Берестечка на Дубно й розгромимо під час вимаршу…» Не пощастило. А табір у короля добрий… Хан спізнився… Може, навмисне спізнився?.. Гетьман увесь Час запевняв, що все гаразд, а як почув, що король за два дні стане під Берестечком — тільки за голову взявся… А хан коли б таки справді не зрадив… А розташовання в короля чудове… Обійти не можна… Розгорнути як слід до бою козацькі й татарські сили — теж не можна. А королеві — широко, вільно, зручно… А в нього ж тепер, певно, тисяч двісті…

І лад, кажуть, непоганий: просто аж дивно, що тоді під Сокалем військо в короля було це саме…»

«А Напєрський там у себе в Новому Таргу, певно, вже тижнів три, як почав», — несподівано чітко майнула думка.

«Е, що там Напєрський!.. Коли поб’ємо ляхів тут — і без Напєрського цілу Польщу пройдемо!.. А треба побити… Треба…»

І чим більше міркував Богун про становище, що утворилося, чим частіше згадував про спізнення хана та про потугу короля, — тим гостріше й міцніше ставало бажання подолати, перемогти ворога.

Коли козаки почали отаборюватися — кожний полк, кожна сотня на своєму точно визначеному місці,— коли над річкою й багнами вже почав уставати білий йечірній туман, — Богун дав останці накази полкові й подався до гетьмана.

Він міг їхати спокійно, бо передні козацькі чати повідомили, що до ворожого табору не менше як півтори милі.

Зразу ж за Богуновим полком стояли звягельці, за ними білоцерківці й корсунці, а далі — на захід, — притикаючись до головних сил татарських, — полки Чигиринський, Черкаський, Полтавський, Лубенський. Решта полків іще тільки підходили.

Богун їхав не швидко й уважно роздивлявся, де який відділ стоїть та чи нема якоїсь несправи.

Незважаючи на важкий цілоденний перехід, майже всюди помітно було добрий лад. Козаки в чорних легких свитах без метушні й зайвого галасу розсідлували, й розпрягали коні, риштували рядами вози.

Посполиті, на обов’язку яких було доглядати за кіньми й возам'и, готувалися з кіньми на пашу.

Звертаючи від Черкаського полку на захід, Богун помітив у півтемряві чимале стовпище і вже хотів був покликати сотника та вилаяти його за безладдя, аж раптом поснув, як упевнено й чітко зацюкали об тверде дерево сокири:

«Вози лаштують, — зміркував Богун, — цюкають собі. А по гаслі полягають і спатимуть… Не треба їм ані до гетьмана, ані до хана…»

— Ну й кусаються ж бісові душі комарі, щоб їх вовки поїли! — почулося коло ближчого воза.

— А ти їх ломакою! — езвавйя Богун.

Коло воза зареготали.

Богун торкнув коня острогами й за кілька хвилин