Богун - Олександр Олександрович Соколовський
Похмурий підходив Богун до гетьманського намету. Дорогою зустрівся йому якийсь піп, і Богун своїм звичаєм тричі плюнув йому вслід.
Пригода з Кремезним не виходила Богунові з голови: «Старшина хоче панувати так само, як колись панували ляхи, — міркував він. — Старшина вже панує, й це сталося не кілька днів, не кілька місяців тому, а ще після Зборівської умови, коли не раніше… Гетьман звичайно спиратиметься на старшину, а старшина на гетьмана… Ну, та поки що — хай їм абищо: якби тільки розбрат у війську не поширювався, доки переможемо короля».
— Богуне!.. Здоров!.. Яким побитом? — кинувся хтось Богунові на шию.
Це був Зорка.
— А де ж кінь твій?.. Я щось кбня не бачу? — питав Зорка, — то обтираючи рукавом губи, то знову цілуючи Богуна.
— Там! — махнув рукою Богун. — Віддав одному козакові подержати…
— Ну, гаразд, гаразд!.. Я, знаєш, із раннього рана писав… Трохи в голові замакітрилося: треба про, твоє здоров’я питати, а я про коня… Ну, як ся маєш?..
— Дякую… Як ти, як гетьман?..
— Я — що ж… Я все пишу діаріуша… А гетьман… слава богові… Здається, вже тепер трохи заспокоївся після тієї звістки…
— Це про дружину? А хіба що? Дуже погано було?..
— Ой, дуже погано! Навіть змарнів був страшенно. Ну, а тепер нічого. Все гаразд. Хан цими днями тут буде.
— А хіба його ще немає?.. Джеджелій казав…
— То він тобі, певно, казав про ті три тисячі, що прийшли минулого понеділка. Іслам-Гірей тільки за два-три дні має тут стати… Отож гетьман і повеселішав так… Тільки… ти знаєш що, Богуне?.. Не турбуй, не хвилюй ти гетьмана хоч сьогодні!.. Почнеш там ото свої «поспільство», «підданство», «панство»… Не до 'речі це все тепер… Тепер би скоріше ляхів побити…
— Авжеж.
— То не будеш гетьманові про колишнє згадувати?.. Що ж… нігде правди діти: були гріхи після Зборова, але ж минулося!.. Минулося тепер усе: не сваритися, а новий договір треба писати мечем та шаблею…
— Я ще й тоді був казав, що такий договір найкращий…
— Тоді… Е-е… тоді, знаєш, не те було… Та цур йому… Ти ж знаєш… Ну, благаю тебе, дай слово честі, що не хвилюватимеш гетьмана!..
— Та чого ти до мене чіпляєшся?.. Я й сам намірявся поки що про минуле не згадувати.
— От і добре!.. Оце добре!.. Оце по-козацьки… Там, знаєш, у гетьмана зараз митрополит Корінфський Іоасаф: мусиш почекати хвилинку, то ходім тим часом до мене медку вип’ємо…
— Гаразд… Митрополит, кажеш?.. Що, він увесь час при війську?..
— Увесь час…
— То-то ж, я бачу, попів щось у таборі забагато.
— Інакше не можна: тут і патріарх Александрійський Євдоксій, і митрополит Київський… Щодня службу божу правлять…
— І гетьман щодня молиться?..
— Аякже!..
«І король у Сокалі теж молиться», — чомусь подумав Богун.
У невеличкому Зорчиному наметі чекати довелося недовго: прибіг джура, й за хвилину Богун вже розмовляв з гетьманом.
«Та й пристарівся ж він! — мимоволі думав Богун, розповідаючи Хмельницькому про свої спостереження над польНим військом, — так постарів, що й не впізнати… І посивів, і зморшки, мов борозни, тільки очі хіба та голос такі самі…»
Гетьман слухав уважно. Дедалі чоло його яснішало.
— То поб’ємо, кажеш, ляхів, матері їх чорт? — весело підвівся гетьман, коли Богун скінчив.- І я так міркую, що поб’ємо… Вдарити на короля під час вимаршу? Чудово!..
Між Сокалем і Берестечком самі багна й ліси: загонимо ляхів десь у тісний кут та й виб’ємо, щоб і на розплід не залишилося!..
— Тільки якби якось не прогавити, коли вирушатимуть з-під Сокаля, — обережно зауважив Богун.
— Га-га-га!.. А ти такий самий, як і під Корсунем…
Я, друже, й без тебе це знаю… Не вчи орла літати, а рибу плавати— Чортового батька вирушать непомітно: Криса з під’їздами за ними ввесь час стежить…
«Щось не подобається мені той Криса», — подумав Богун, але не сказав і спитав натомість — А чи вистачить же в нас часу перетяти королеві дорогу?.. Може, він уже вирушив?..
— Не вирушив: того ж дня буде мені відомо… А як татари надійдуть — ми й у Сокалі на нього вдаримо. Виходило, що все гаразд.
— Ну, а військо як?.. Як з Москвою, з султаном, з Ракоцієм? — запитав по хвилевім мовчанні Богун.
— У війську лад непоганий. Зброї, припасу й поживи — досить. Карність — сам побачиш — зразкова… Правду кажучи, ніколи так добре не було… Це вже тобі не Пилява й не Збараж навіть… Тільки одно не гаразд: щось дуже вже пошесть поширюється, ой, дуже!.. Віриш: ми з Зоркою оце підрахували, то за останній тиждень двісті шістдесят возів трупу з табору вивезено…
Хмельницький похнюпився.
— Ну, що зробиш? — додав він перегодом. — Ти казав, і в Сокалі так само мруть?.. Розходилася кирпата… їй що?.. Ходить і косить… Про що пак ти ще питав?.. Ага, про Москву. Цар погодився перепустити наших через Брянщину… Небаба вдарить на Радзівілла, а той, звичайно, боятиметься, що й воєводи московські надійдуть… Із султаном теж добре: він короля ненавидить… Ракоцій осьось перейде кордон… А там же може й Напєрський щось допоможе. Його легковажити, брате, не слід: хай тільки почне хлопів на панів підмовляти — спалахне вся Польща?..
Богун слухав і дивувався: йдучи до гетьмана, він у глибині душі певний був, що той неодмінно чогось вагатиметься, звертатиме
