Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

Побут ставав усе простішим і зручнішим, — цього вона не могла не зауважити. Усе менше часу вона витрачала на закупи й приготування їжі, все рідше траплялися спонтанні розмови на вулицях чи в чергах, зменшувалась і кількість знайомих. Тепер уже не було потреби дзвонити до колишніх пацієнтів, аби дістати дефіцитні товари чи отримати якісь послуги, відповідно, втрачався контакт із колишніми пацієнтами, і тільки від медсестри терапевта вона час від часу дізнавалася, що хтось із них помер. До терапевта приходили за довідками про смерть.

Дарині здавалося, що одночасно зникають із її життя два різні світи, один із них — затхлий, позначений смородом комунальних вбиралень і радянських поїздів, світ спальних районів, до яких поволі проникає автономне опалення, супермаркети й модернізований транспорт, витісняючи овочеві магазини, бабць із городиною і домашній сир, зав'язаний у марлю, цей світ лише починає своє зникання, і його також шкода, хоча і лише частково. А інший світ продовжує зникати за поспіхом перефарбованими фасадами класицистичних будинків та сецесійних особняків, за металевими та алюмінієвими дашками, недоречно приліпленими до конструктивістських будівель, прикривається пластиком та гіпсокартоном, стріпуючи на землю не лише старий тиньк, а й кам'яних химер із фронтонів, — і в порівнянні з цим глобальним зниканням все інше видається дріб'язковою ностальгією.

Одним із небагатьох острівців, які залишилися незмінними і встояли під тиском часу, була школа, до якої ходила Ліля і в якій тепер працювала Софійка. Тут незмінним залишилося майже все — запах із дитячих туалетів, обдерті картонні двері кабінетів, дошки зі старими оголошеннями й правилами техніки безпеки на випадок пожежі. Висіли на стінах і протигази, — мабуть, неторкані з часів Лілиного дитинства. Уособленням цієї незмінності можна було б вважати Галину Степанівну в канадійській перуці, що їх регулярно надсилає їй старша донька, — Галина Степанівна вже багато років збирається вийти на пенсію і виїхати до старшої доньки в Канаду, зайнятися онуками і вставити нарешті зуби, щоб перетворитися на стандартну канадійську бабульку, тільки без ведійських прав. Але все ніяк не збереться і продовжує виводити на першовересневу лінійку нових першачків, притихлих і переляканих. Дарина часто зустрічає її, гуляючи з Настею, і їй постійно кортить запитати, чи Галина Степанівна і далі пише на дошці розмір своїх колготок.

Веніамін Харитонович Сильвестров припаркував свою новеньку «Шкоду-Октавію» біля однієї з власних аптек і повагом вийшов із машини. Він давно вже робив усе повагом, як і належиться чоловікові, який провадить успішний у всіх відношеннях бізнес уже протягом багатьох років. За цей час чимало його колег і просто знайомих встигли подвоїти список своїх хронічних та венеричних захворювань, розлучитися, виїхати на заробітки, збанкрутувати, народити й відправити до школи дітей, провадити не менш успішний за Веніаміна Харитоновича бізнес, хоча більшість, ясна річ, просто спивалася. Одних спонукала до цього економічна нестабільність у суспільстві, інших особиста нереалізованість, ще хтось отримав алкогольну залежність у спадок.

З повагою і відчуттям власної гідності, а також невеличкою задишкою Сильвестров доніс своє все ще доволі струнке тіло по сходах до однієї з власних аптек. Надворі сутеніє, незабаром двері для відвідувачів замкнуть на ніч, і ліки можна буде замовити тільки через невеличке віконце склопакетних дверей. Чергова по аптеці зблідла, побачивши шефа, особиста поява якого не віщувала нічого доброго, недаремно попередньої ночі їй снився поганий сон.

— Доброго вечора, Веніаміне Харитоновичу, — сказала дівчина, яку звали Надя, і сказала, ясна річ, по-російськи. Інакше і не могло бути, адже все відбувалося увечері 20 грудня в Полтаві.

«Треба буде примусити їх перейти на українську», — подумав собі Сильвестров, але дівчині нічого не сказав, бо вирішив сьогодні бути ліберальним керівником. Усе ж таки незабаром Різдво. Думку свою він не продовжив, тому залишилося незрозумілим, як саме він збирається примушувати підлеглих переходити на українську, якою не розмовляв сам і якої не чув ні від кого зі своїх знайомих. Неясно було і те, навіщо примушувати їх переходити на українську. Можливо, Сильвестров продовжить свої роздуми на цю тему, тоді все проясниться, але навряд: розмірковування не належали до пріоритетів Сильвестрова, який вважав себе людиною дії, а не порожніх мрій. Прийнявши рішення, він рідко повертався до безкінечних «чому» і «чи варто», з досвіду знаючи, що ні до якого конструктивного результату вони не приводять. Що ж до раптових ідей українізації, то, можливо, вони були навіяні передчуттям майбутньої поїздки.

Веніамін Харитонович Сильвестров уже кілька разів на Різдво їздив до Варшави. Йому подобалася святкова метушня і яскраво розфарбовані вітрини дорогих крамниць по обидва боки вулиці Новий Свят (а також інших вулиць, хоча там він бував рідше), подобалося сидіти у крихітних затишних кав'ярнях на Старувці, блукати вечірніми вулицями, розглядаючи перехожих, що заклопотано перебігали з крамниці до крамниці в пошуках подарунків. Подобалося вдихати ранковий аромат кави з молоком, — колись йому здавалося, що так повинна пахнути справжня натуральна кава зі справжнім натуральним молоком, і він навіть намагався відтворити цей запах у власному офісі, примушуючи секретарку експериментувати з різними сортами кави, але бажаного ефекту досягнути так і не вдавалося, а згодом, коли вперше скуштував напій в одному з варшавських офісів, то збагнув, що насправді так пахне розчинна кава з сухими вершками. Веніамін Харитонович був розчарований, відчув якусь легку образу на цей світ несправжніх цінностей і брехливої реклами, де тебе дурять навіть запахи, — він так і не зміг допити напій із противним пластиліновим смаком. Відтоді він не п'є кави в офісі, а тільки чай із цитриною, перевірений роками міцний цейлонський чай, і примушує секретарку спершу розтирати в горнятку скибочку цитрини з цукром, а вже потім заливати запарений окремо чай. Але запах, що долинав із ранкових варшавських офісів, і далі подобався Сильвестрову. Подобалося йому і те, як пахло в недорогому готелі, де він зупинявся. Мабуть, це був запах миючих засобів, що ними користувалися прибиральниці. Вранці, десь близько сьомої, перед тим як виносити сміття і брудну білизну з номерів, прибиральниці збирались у підсобці, двері до якої залишалися відчиненими, пили каву і курили, обмінюючись останніми плітками. Веніамін Харитонович майже нічого не розумів