Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Не знав того дня, хто вони, теж русичі чи якогось іншого роду-племені. То вже пізніше, як підуть та зітнуться з його воями, довідається: на нього вийшли дуліби на чолі з князем своїм Мезаміром. Довідається й відчує: ці найстрашніші, бо несуть у серці не лише ратну буєсть, а й нелюдську злобу, жадання кровної мсти. Десь в глибині єства зродиться по тому відчутті й перший сумнів: чи добре чинить, змагаючись із антами поза острогом? Чи вистоїть взагалі, коли їх така сила? Вивідники доповідають: наближається до Волина й третя антська лава. Що, коли ця, остання, перейде через Буг полуночніш острогу й піде на нього з боку Підляшшя? Тоді він взагалі опиниться в зашморгу. Путі до відступу відріжуть, лишиться одне: запертися у Волині й уповати на поміч.

Де сумнів, там і вагання: як же бути? Чи не відійти, доки не пізно, за Буг, а там — за Віслу чи Сян? Кінним і літньої ночі вистачить, щоб переправитись і зникнути, поки спить недруг, в дальніх закутках Забужжя, через день-другий — і в горах. Та що скаже каган, коли довідається: полишив стольний город на дулібах і Дулібію без будь-якої спроби обстояти їх? Чи Волин — такий ненадійний острог, щоб занепадати духом, тим паче передчасно? Що з того, що запруть його там, хай попробують узяти. Хтось же з тих аварів, що перебували на околіях, встиг пробитися до Паннонії. А коли встиг, скаже, що діється тут, каганові чи кендер-хаканові. Того буде доста, аби прийшла поміч. А прийде поміч, анти не вистоять, побіжать з-під Волина пріч. Отож до лиха всі сумніви! Стоятиме, підпертий високим валом Волина, доки можна буде стояти, а ні — сховається за валом.

Певність — бодай якась — прийшла, а твердої віри, що буде саме так, все ж не було. Тому й не вгомонився аварський привідця, ставши на мислі: стояти, і тільки. Одним звелів спішитись і заритися в землю, стати супроти аж надто завзятих дулібів, що напирали з полудня, неприступною стіною (і лучниками, і мечниками заодно), іншим робити те саме і стати тим самим з боку Бугу.

— Пощо так, привідцю? — дивувалися терхани. — Русів там немає.

— Немає, то будуть.

Усе, здавалось, передбачив і до всього був готовий, та ненадовго вистачило тої готовності. Очолені Мезаміром дуліби таки несамовито перли на його лучників і доволі швидко змусили їх вичерпати в собі запас багатурської мужності. Пустили в перших, що неслися чвалом, вершників по кілька стріл та й стенулися: хто побіг, не тямлячи куди й чого, хто шукав рятунку на дні щойно відритого сховку в землі.

Довелося кидати клич кінним турмам.

— В мечі їх! — показав на дулібів, які встигли пересягнути через його лучників і, не відчуваючи вже супротиву, гнали огирів на всю кінську пору.

Цього разу Форисин не пішов у січу. Стояв на пригірку, стежив за тими, що стримували навалу, і поглядав на Лугу. Скільки тих, що рвуться до Волина з полудня, не відає. За курявою, що її збили кінні сотні дулібів і його турми, за тією ворохобнею, що закрутила всіма на боролищі, важко було догледітись. Одне знає: супроти дулібів пішло три турми. Коли вони не змогли погнати їх пріч, у Мезаміра, виходить, не менше, коли не більше, ніж у нього, воїв. І все ж терхани його на щось сподіваються. Ба як завертіли тими першими з ворожих лав, що видаються найбільш завзятими. Йдуть по колу і збирають докупи всіх, що опиняються в колі. Коли дуліби, захопившись січею, не втямлять, до чого йдеться, станеться те, що має статися: розчленують їх, а вже розчленованих витинатимуть, насідаючи звідусіль, та й витинатимуть, доки не посічуть дощенту.

Так завше було, так має бути й нині. Ось тільки… Чому не всі так діють? Деякі, почавши затягувати дулібів у відомий ще з тих часів, як були в Прикаспії, зашморг, відмовилися з якогось дива від нього. Не інакше як не даються слов’яни, знають, до чого йдеться, і випорскують.

— Тудуне! — покликав хтось із вірних. — Глянь за річку. Руси пішли!

Маєш! Чого боявся, чого до крику не хотів, те й сталося.

— Лишайся тут, — повелів тому, котрий попередив. — Я подамся до турм, що стоять супроти Велемира. Буде потреба, шли на підмогу знесиленим останню з прибережених під лісом турму, а відкинути тих, що пориваються до Волина з полудня, мусиш. Чув, що кажу?

Скільки гнав огира, стільки й потерпав: чи вистоять лучники, котрих посадив вздовж Луги. У них є своя перевага, і немала: дружинники князя Велемира, щоб зійтися з ними, мають здолати під стрілами галяву при річці а потім і саму річку. То не така вже й абищиця. Доки руси перетнуть відкрите місце на боролищі та вийдуть на лівий берег ріки, кожен лучник язвить чи й зовсім заб’є одного-двох воїв. А це не так мало. Бігме, це не так уже й мало, коли брати на карб, що дістанеться не тільки княжим дружинникам, а й їхнім коням. Решта ж або стенеться, вжахнувшись, або стане легкою здобиччю його, тудунових, турм.

Форисинові добре видно вже їх, Велемирових русів. Вихопилися з лісу сотнями, а стали зближатися з рікою — розсипалися враз і, прикриваючись щитами, погнали коней прямісінько на лучників.

«Маєш, — встиг подумати. — Недарма старші в родах полюблять повторювати: «Лиш бевзі в думці багатіють». Гадав, кожен із його лучників зсадить із огира не менше двох русів, а щось не видно їх, потятих чи вражених. Коли й вивалюються з сідла, то лиш окремі. Либонь, уміють Велемирові дружинники прикритися щитами, більше коням дістається, ніж їм. Здиблюються, вражені стрілами, а то й падають на лету чи йдуть на дно, коли стріла настигає в річці.

— Тримайтесь, багатури! — збадьорює своїх. — Зараз тут будуть наші турми!

Вони справді не забарилися. Покликані привідцею, на лету врізалися в тих полян та росів, що здолали вже річкову течію, і скинули їх своєю навальністю в ріку чи завертіли ними в смертельній круговерті — так, як авари це вміють. Ті ж, кому не вистачило нападників при березі, кинулися в річку і