Знедолені - Віктор Гюго

Дівчата спустилися сходами, і через кілька секунд двері грюкнули, випустивши їх на вулицю.

В будинку не лишилося нікого, крім Маріуса, Жондрета та ще, може, таємничих істот, яких Маріус помітив у сутінках за дверима незаселеної мансарди.

17. На що Жондрет звелів витратити п’ятифранкову монету Маріуса

Маріус вирішив, що настав час зайняти свій спостережний пункт. Він швидко заліз на комод і припав оком до шпарки.

Жондретів барліг мав досить незвичайний вигляд. У позеленілому мідному свічнику горіла свічка, але не вона освітлювала кімнату. В каміні стояла жаровня з розжареним вугіллям, і то від неї розтікалася червона заграва. Між синіх вогників стриміло в жарі долото, куплене Жондретом. У кутку біля дверей виднілася купа якогось залізяччя, а поряд — купа мотуззя.

На каміні стояв старий мідний потайний ліхтар.

Бліде місячне проміння проникало крізь шибки слухового віконця й сріблястими нитями снувалося крізь пурпурову заграву.

Оселя Жондретів була напрочуд зручним місцем для здійснення злочину — найдальша кімната будинку, що стояв у найглухішому закутні найбезлюднішого в Парижі бульвару.

Жондрет курив люльку, сидячи на розшарпаному стільці. Дружина щось тихо говорила йому.

Якби Маріус був Курфейраком, тобто належав до людей, що сміються в усіх випадках життя, він би не втримався від сміху, глянувши на тітку Жондрет. На ній був чорний капелюх із перами, дуже схожий на капелюхи герольдів на коронації Карла Десятого, величезна картата шаль, накинута поверх плетеної спідниці, й ті самі черевики, які вранці взувала її дочка. Саме це вбрання побачив на дружині Жондрет, коли вигукнув: «Ага, ти нарядилася! Це добре. Треба, щоб до тебе відчули довіру».

Нараз хазяїн барлогу порушив мовчанку:

— До речі! В таку погоду він, певно, приїде фіакром. Засвіти ліхтар і спускайся з ним униз. Коли почуєш, що під’їхав екіпаж, то відчиниш двері, посвітиш йому на сходах і в коридорі, а коли він зайде сюди, ти скоренько вибіжиш на вулицю, заплатиш візникові й відпустиш його.

— А гроші? — спитала дружина.

Жондрет понишпорив у кишені й дав їй п’ятифранковик.

— Звідки це в тебе? — вигукнула вона.

— А та монета, що дав уранці сусід, — відповів Жондрет і додав: — Ти знаєш, нам би згодилися два стільці.

— Навіщо?

— Щоб було на чому сидіти.

Маріус весь похолов, коли тітка Жондрет спокійно кинула:

— Піду-но принесу їх від сусіда.

І, швидко відчинивши двері, вийшла в коридор.

Маріус уже не встигав злізти з комода й заховатись під ліжко.

— Візьми свічку! — гукнув Жондрет навздогін дружині.

— Не треба, — відповіла та. — Мені нести два стільці свічка заважатиме. Місяць же світить.

Маріус почув, як важка рука тітки Жондрет намацує в темряві ключ. Двері відчинилися. Він наче прикипів до місця.

Сусідка увійшла до кімнати.

Смуга місячного світла, що тяглася від слухового віконця, розділяла темряву на два чорні полотнища. Одне з них затуляло стіну, під якою стояв Маріус, і його не було видно.

Тітка Жондрет підвела голову, не побачила Маріуса, взяла обидва стільці і вийшла, грюкнувши за собою дверима.

Вона повернулась до свого барлогу.

— Ось тобі два стільці.

— Бери ліхтар і швидко спускайся! — наказав чоловік.

Дружина слухняно вийшла, і Жондрет залишився сам. Він поставив стільці обабіч столу, повернув долото в жарі, запнув камін старою ширмою, що затулила жаровню, потім пішов у куток і нахилився над купою мотуззя. Тепер Маріус роздивився, що то не безформна купа, а добре злагоджена мотузяна драбина з дерев’яними щаблями і двома гаками для підвішування.

Ні цієї драбини, ні кількох великих залізяк, що лежали за дверима на купі брухту, вранці там не було, певне, Жондрет приніс усе це пополудні, коли Маріус виходив на вулицю.

«Якесь ковальське начиння», — подумав Маріус.

Якби він був трохи обізнаніший у таких речах, то впізнав би в тому «ковальському начинні» інструменти, якими відмикають замки й виламують двері, а також знаряддя вбивства, відомі серед злочинців під зловісними назвами «жало» і «різь».

Стіл і два стільці стояли якраз перед Маріусовими очима. Жаровні тепер не видно було за ширмою, й кімнату освітлювала тільки свічка; від найменшого черепка на столі або на каміні падала довга тінь. Глечик на воду з надбитою шийкою затінював півстіни. Від цієї кімнати віяло огидним і погрозливим спокоєм. Відчувалося, що тут має статися щось жахливе.

Жондрет знову сів на стілець. Він, вочевидь, був чимось стурбований. У світлі свічки різкіше проступали хижі риси його худого обличчя. Наразі він висунув шухляду столу, взяв звідти довгого кухонного ножа й нігтем попробував лезо. Потім знову поклав ніж до шухляди й засунув її.

Маріус і собі дістав із правої жилетної кишені пістолет і звів курок.

Пістолет сухо клацнув.

Жондрет здригнувся й підвівся зі стільця.

— Хто там? — вигукнув він.

Маріус затамував подих. Жондрет хвилину дослухався, потім вибухнув сміхом.

— Який же я йолоп! Це перегородка потріскує.

Маріус стиснув пістолет у руці.

18. Два Маріусові стільці поставлено один навпроти одного

Раптом шибки затремтіли від далекого, сумовитого бамкоту. На дзвіниці Сен-Медар видзвонило шосту годину.

На кожен удар Жондрет кивав головою. Після шостого він зняв пальцями нагар зі свічки.

Потім став ходити по кімнаті, раз у раз дослухаючись до звуків у коридорі.

— Аби тільки він прийшов… — пробурчав хазяїн лігва і знову опустився на стілець.

Тільки-но він устиг сісти, як двері відчинилися.

Тітка Жондрет притримала їх і залишилася стояти в коридорі, скорчивши бридку люб’язну гримасу, підсвічену знизу крізь один із отворів потайного ліхтаря.

— Заходьте, ласкавий пане, — сказала вона.

— Заходьте, благодійнику! — вигукнув Жондрет, підхоплюючись на ноги.

У дверях з’явився пан Білий.

Спокійний вираз його обличчя мимоволі викликав пошану.

Він поклав на стіл чотири луїдори.

— Пане Фабанту, — сказав він, — ось вам на помешкання і на невідкладні потреби. Далі — побачимо.

— Хай вас Бог благословить, мій щедрий благодійнику! — сказав Жондрет. Потім швидко підійшов до дружини й кинув: — Відішли фіакр!

Вона зникла, а чоловік знову заходився уклінно дякувати панові Білому і запропонував йому стілець. За мить жінка повернулась і прошепотіла Жондретові на вухо:

— Зроблено.

Сніг ішов від самого ранку й покрив землю таким товстим шаром, що було зовсім не чутно, як від’їхав фіакр.

А тим часом пан Білий сів.

Жондрет опустився на другий стілець, навпроти гостя.

Щоб краще зрозуміти подальші події, нехай тепер читач уявить собі морозну місячну ніч, засніжені пустирища навколо лікарні Сальпетрієр, поодинокі червоні ліхтарі на похмурих бульварах між довгими рядами темних в’язів, глухе безлюддя навкруг, халабуду Горбо, занурену в тишу, темряву й жах, а в тій халабуді