Знедолені - Віктор Гюго

— Усе, чого я попрошу?

— Так.

— Я вам дістану адресу.

Вона опустила голову, потім різко смикнула двері.

Вони зачинилися за нею.

Маріус упав на стілець, обхопив руками голову й поринув у роздуми, з яких його пробудив різкий Жондретів голос за стіною:

— Кажу тобі, я не помилився. Я впізнав його.

Ці загадкові слова вельми зацікавили Маріуса. Кого впізнав Жондрет? Пана Білого? Батька його «Урсули»? Невже Маріусові в такий несподіваний спосіб пощастить зараз довідатися про те, без чого йому й життя не миле?

Одним стрибком він опинився на комоді й припав оком до шпарки в стіні.

І він знову побачив Жондретів барліг.

12. На що Жондрет звелів витратити п’ятифранкову монету пана Білого

На вигляд там нічого не змінилося, тільки що жінка й дочки розгорнули пакет, принесений паном Білим, і понадягали панчохи та вовняні кофточки. Ліжка були накриті новими ковдрами.

Батько родини, мабуть, тільки-но увійшов. Він ще не відсапався. Дочки сиділи на підлозі біля каміна, старша перебинтовувала руку меншій. Жінка наче вгрузла у ліжко, на обличчі в неї застиг вираз тупого подиву. Жондрет міряв горище сягнистими кроками. Очі йому палахкотіли дивним вогнем.

— Невже справді? Ти певен? — розгублено озвалася жінка.

— Ще й як певен! Минуло вісім років, але я впізнав його! Відразу впізнав. Невже це тобі не впало у вічі?

— Ні.

— Але ж я тебе попередив: дивись уважно! Та сама постать, те саме обличчя, та й голос не змінився. Краще вдягнений, тільки й усього. Ну, старий шельмо, тепер ти в моїх руках!

Жондрет урвав свою мову й обернувся до дівчат:

– Ідіть-но прогуляйтесь обидві!

— З порізаною рукою? — пробелькотіла мати.

— На свіжому повітрі їй тільки полегшає, — сказав Жондрет.

Очевидно, з цим чоловіком не сперечалися. Дівчата вийшли.

Уже в дверях батько притримав старшу за лікоть.

— Рівно о п’ятій щоб ви були тут, — сказав він із притиском. — Обидві. Ви будете мені потрібні.

Маріус подвоїв увагу.

Залишившись наодинці з жінкою, Жондрет пройшовся двічі-тричі туди й сюди, потім різко спинився перед нею, схрестив на грудях руки й вигукнув:

— А хочеш, я скажу тобі одну річ? Ота панна…

— Ну-ну? — підхопилася жінка. — До чого тут панна?

Маріус не сумнівався: говорили про неї. Він слухав із гарячковою тривогою. Наче все його життя залежало від того, що він зараз почує.

Але Маріус не почув нічого, бо Жондрет нахилився до жінки й заговорив пошепки. Потім випростався й голосно закінчив:

— Це вона!

— Ота? — перепитала жінка.

— Ота сама! — підтвердив чоловік.

Неможливо передати вираз, з яким жінка вимовила слово «ота». У її голосі прозвучав подив, гнів, люта ненависть. Досить було кількох слів, мовлених їй на вухо чоловіком, і ця здоровенна млява баба пробудилась і з огидної стала жахливою.

— Не може бути! — вигукнула вона. — Як подумаю, що мої дочки ходять босі й не мають чого вдягти! А тут оксамитовий капелюшок, атласна шубка, полуботки і все, що треба! Франків на двісті добра! Ні, ти помилився. Адже та була бридка, а ця непогана.

— А я кажу тобі — це вона. Сама переконаєшся.

Почувши таке категоричне твердження, тітка Жондрет підвела свою червону пику і з якимсь бридким виразом витріщилась у стелю. В ту мить вона здалася Маріусові навіть страшнішою, ніж її чоловік. Це була свиня з поглядом тигриці.

— То ота краля мальована, що з жалістю дивилась на моїх дочок, і є та сама жебрачка! — люто просичала вона. — О, я б її на шматки роздерла, я її затоптала б!

Вона стрибнула з ліжка і якусь мить стояла на ногах, розкуйовджена, з роздутими ніздрями, з роззявленим ротом і зціпленими кулаками. Потім важко гепнулася на ліжко. Чоловік ходив по кімнаті, не звертаючи уваги на дружину.

Раптом він знову зупинився перед нею.

— А хочеш, я тобі скажу ще дещо?

— Що? — спитала вона.

— А те, що я тепер багатий, — коротко відповів чоловік.

Жінка глянула на нього, як на божевільного. А він провадив:

— Слухай мене уважно. Він у мене в руках, той товстосум. Усе залагоджено. Я бачився з надійними людьми. Він прийде сюди о шостій. Принесе шістдесят франків, мерзотник! Ти ж чула, як я йому голову заморочив? Мовляв, завтра четверте лютого, останній термін… А він, йолоп, усьому повірив! Отже, він з’явиться о шостій. О цій годині сусід ходить обідати. Матуся Бюргон піде в місто мити посуд. У домі не залишиться нікого. Сусід не повертається раніше одинадцятої. Дівчата вартуватимуть на вулиці. Ти допоможеш нам. Він із нами розквитається.

— А як не розквитається? — запитала жінка.

— Тоді ми з ним розквитаємося, — мовив Жондрет, черкнувши себе пальцем по горлу.

І він засміявся.

Це вперше Маріус почув, як Жондрет сміється. Від його холодного й тихого сміху мороз ішов поза шкірою.

Жондрет відкрив стінну шафку біля каміна, дістав звідти старого кашкета й надів собі на голову, спершу обтрусивши його.

— А зараз я піду, — сказав він. — Треба де з ким побачитись.

Якусь мить він стояв, мовби замислений, заклавши руки в кишені, а тоді вигукнув:

— А добре все-таки, що він мене не впізнав! Якби впізнав, то вдруге не з’явився б, і ми б випустили його з рук. Це борода мене врятувала. Моя романтична борідка!

Жондрет засміявся. Потім підійшов до вікна.

— Ну й собача погода! — Він загорнув поли редингота й додав: — Ця шкура трохи завелика для мене. Ну та байдуже — старий пройдисвіт дуже до речі залишив її нам. Без неї я не зміг би вийти на вулицю, і все зірвалося б! Від яких дрібниць іноді залежить успіх великої справи!

І, насунувши на очі кашкета, вийшов.

Та за мить у двері просунулося його хиже й розумне обличчя:

— Я й забув, — сказав він. — Наготуй жаровню з вугіллям.

І кинув жінці у фартух п’ятифранкову монету, яку залишив «благодійник».

— Жаровню з вугіллям? — перепитала тітка Жондрет.

— Атож.

— Скільки мірок вугілля купити?

— Дві з верхом.

— Це обійдеться в тридцять су. На решту я куплю чогось на обід.

— К бісу обід!

— Чому?

— Бо я теж дещо маю купити. У крамниці залізних виробів.

– І скільки тобі знадобиться грошей на твої покупки?

— Два з половиною — три франки.

— Небагато лишається на обід.

— Сьогодні не до їдла. Є справи важливіші.

— Як знаєш, любий.

Жондрет зачинив за собою двері, й Маріус почув, як віддаляються його кроки коридором і по сходах.

На дзвіниці Сен-Медар пробило першу годину.

13. Якщо двоє сходяться в безлюдному місці, то не для того, щоб читати «Отченаш»

Попри свою мрійливу