Постріл із глибин - Ерік Ларсон
Вільсон відправив ноту протесту, незважаючи на заперечення державного секретаря Брайана, який вважав, що, дотримуючись нейтралітету та справедливості, Сполучені Штати мають також заявити протест Британії, засуджуючи її втручання в комерцію. Вільсон відхилив таку пропозицію. У своєму протесті він писав не лише про «Лузитанію», але й про «Фалабу» та загибель Леона Трешера, а також про бомбування «Cushing» та атаку на «Gulflight». Для підтвердження своєї позиції він звернувся до «святої свободи морів»[755], а також зауважив, що субмарини, якщо їх використовують проти комерційних суден, є за своєю природою зброєю, що порушує «багато священних принципів справедливості та гуманізму». Він закликав Німеччину зректися здійснених атак, сплатити необхідні репарації та вжити заходів для того, щоб такі події в майбутньому більше не траплялися. Вільсон також обачно звернувся до «особливих дружніх стосунків», які здавна пов’язували США і Німеччину.
Протест Вільсона — так звана перша нота «Лузитанії» — став першим пострілом у дворічній паперовій війні протестів США і відповідей Німеччини, що супроводжувалося новими атаками нейтральних кораблів та викриттями німецьких шпигунів в Америці. Вільсон докладав максимальних зусиль, щоб зберегти нейтралітет Америки по суті та за духом, але секретар Брайан усе одно вважав, що той не робив усього можливого, і 8 червня 1915-го подав у відставку. Його рішення широко засуджували, редактори газет порівнювали його з Юдою Іскаріотом та Бенедиктом Арнольдом. News Times, газета міста Ґошен, штат Індіана, писала: «Кайзер давав Залізний хрест і за менші заслуги, ніж може похвалитися містер Брайан»[756]. У листі до Едіт і сам Вільсон називав Брайана «зрадником», а на його місце поставив другу після секретаря людину, заступника Роберта Лансінга, який на той момент уже почав жадати війни[757].
Проте у Вільсона був і привід для радощів. У листі від 29 червня 1915 року Едіт нарешті погодилася вийти за нього заміж. Вони одружилися 18 грудня 1915-го. Церемонію провели в Білому домі, доволі скромно, і пізніше того вечора подружжя вирушило на медовий місяць. Вони подорожували в приватному вагоні, прямуючи до Хот-Спрінгс, штат Вірджинія. У поїзді на пізню вечерю їм подали салат із куркою. Уже вранці поїзд прибув до місця призначення, і коли агент таємної служби Вільсона Едмунд Старлінг випадково зазирнув у вітальню президентського вагона, то побачив «фігуру в циліндрі, фраку, сірих ранкових штанях — він був до мене спиною, з руками в кишенях, і радісно витанцьовував джигу»[758].
Поки Старлінг спостерігав на ним, Вільсон — вочевидь, він і не підозрював про присутність іншої людини — підстрибував, клацаючи каблуками, та співав: «О, красуня! Що за краля!»
Німецька підводна кампанія то вщухала, то знов набирала обертів залежно від зміни сили впливу різних фракцій влади, які підтримували або ж, навпаки, засуджували використання субмарин проти комерційних кораблів. Сам кайзер Вільгельм висловив деяку антипатію до атак пасажирських лайнерів. У лютому 1916 року він сказав командирові флоту адміралу Шееру: «Якби я був капітаном субмарини, то ніколи не торпедував би корабель, знаючи, що на борту є діти та жінки»[759]. Наступного місяця найпалкіший прихильник необмежених військових дій, держсекретар Альфред фон Тірпіц, подав у відставку, не витримавши розчарування. Співчуття прийшли з неочікуваного боку: від колишнього Першого Морського Лорда Британії Джекі Фішера. «Дорогий мій старий Тірпіце»[760], — почав він свого листа. Фішер закликав Тірпіца «не журитись», «адже Ви єдиний німецький моряк, який розуміє війну! Убивай ворога й не дай йому вбити себе. Я не звинувачую Вас у всій цій справі з субмаринами. Я б і сам учинив так само, тільки наші ідіоти в Англії не вірили мені, коли я казав їм. Ну, прощавайте!»
Закінчив листа він своїм звичним прощанням: «Назавжди Ваш, Фішер».
У червні 1916 року кайзер видав наказ, що заборонив атакувати всі великі пасажирські лайнери, навіть якщо вони точно британські. Його дальші обмеження атак для капітанів субмарин навіть спричинили протести на флоті Німеччини, наслідком чого стало призупинення всіх операцій проти комерційних кораблів у британських водах.
Проте «Лузитанія» залишалась у фокусі конфлікту. Протест президента Вільсона не привів до реакції, яка б його задовольнила, — і це стало приводом для радощів голови британської морської розвідки Блінкера Холла. Він вважав, що будь-яка затримка в справі «Лузитанії» «піде на користь Антанті»
