Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
— Та, товариші!.. Та, люди ж добрі! Та де ж я вам візьму місця?!
І розмахнув у повітрі мотузочкою, заніс високо руку, потряс нею в нестямі і не то застогнав, не то заплакав без сліз в нервовій пропасниці, в трагічному розпачі:
— Я будував Дніпрельстан… Я збудував Держпром… Я будував станції, мости, будівлі… Я спроектував тисячу споруд… Але розподілити цю прокляту підлогу… Це над мої сили!.. Товариші! Нате крейду й виберіть собі іншого старосту… Я… Я не можу… Нема такого інженера! Нема такого старости…
— Є, — сказав якийсь низенький товстюх скептично, солодкаво й взяв крейду й мотузочку. І заходився міряти. Але він був доктор. Доктор Петров. І з його міряння нічого не вийшло. Бо ж що може зробити доктор там, де не може нічого вдіяти інженер всесоюзної слави?
Всі попросили інженера прийняти знову на себе функцію старости, обіцяючи йому вже послух.
Нарешті підлога була розподілена, довгі й короткі попаровані й всі вклалися спати. На спину лягти не можна було, й тому поступив наказ від старости лягати боком, вкладатися «валетом в замок».
— Перший ряд лягає в один бік, на ліву руку, ноги підкорчити! Другий ряд лягає лицем в другий бік, теж на ліву руку, закласти ноги за ноги й підкорчити! Так. Третій ряд лягає головами до другого ряду, ноги підкорчити! Четвертий ряд лягає!..
Староста стояв посеред камери й командував, як генерал на параді. Люди його слухали й покірно лягали так, як було наказано. Так вляглися всі шість рядів, замостивши підлогу тілами, як паркетом, добре припасованим, щільно збитим. Не лишилося ні сантиметра вільного місця. Ноги підкорчувати й закладати кут за кут треба було тому, що випростатися не було куди, бракувало місця вповздовж.
— Нагадую, — закінчив староста всю процедуру, — хто схоче повернутися вночі, як заболить боки, гукай мене. Ні в якому разі не повертатися самовільно, не простягати ніг, не класти їх на лице сусідам, не пхати в чужий рот пальців, не лягати на спину й не тикати кулаками в лице іншим.
Але це попередження щодо «самовільного» повертання було зайвим, бо хоч би хто й схотів повернутися сам, то не зміг би. Він може повернутися лише разом з усією системою «валета в замок», на команду старости. Тобто, якщо хтось схоче повернутися, мусить збурити цілу камеру.
Ось це й є вершок планування! Ідеал, до якого безперечно стремить вся Сталінова «соціалістична» система! Але за мурами ще цього ідеалу не досягли. Його досягли лише тут, в тюрмі, інженери й конструктори, забраковані тією сталінською системою на волі.
Це було планове спання. Так, зрештою, можна організувати планове хотіння, плановий ентузіазм, планову любов до «батька народів»… Ба! для цього, здається, їх сюди й посаджали — всіх цих інженерів, конструкторів, мислителів, митців, артистів, авіаторів, ветеранів революції докторів, професорів, прокурорів і простих смертних.
Опівночі Андрій прокинувся від чийогось скімлення й голосної команди старости:
— На праву руку обернись!
І вся маса людей, як поламаний корж, заворушилась, обертаючи з собою й Андрія. Так повторювалося за ніч кілька разів.
Крім розподілу підлоги, для старости камери було взагалі багато іншого клопоту. Це – бо була ціла держава, а він її президент. Він мав двох помічників на обидві половини, і це було камерне «правительство», старостат. Цей старостат був платний… — діставав від камери додаткову пайку хліба і додаткову пайку юшки, виторгувану камерою спеціально від тюремного «роздатчика». Староста управляв камерою, але тюремній адміністрації був абсолютно не підлеглий, а тим більше ніякій секретній частині, бо його не тюремна адміністрація призначала, а вибирала камера для себе, щоб не задушитись в хаосі. Він тримав порядок— призначав щодня чергових камери, по два на кожну половину, в обов’язки яких входило — мити підлогу вранці, замітати ввечері, розносити хліб по рядах, миски, тягати банячки з юшкою та «баландою», роздавати ту юшку та «баланду», носити діжку (яку, до речі, тягли всі чотири чергових заразом, та ще й кликали когось з силанів на допомогу), мити миски тощо. До речі, бути черговим — це було привілеєм, бо за це чергові діставали теж додаткову пайку хліба, тому, згідно з загальним рішенням населення республіки ч. 12, чергувала лише окрема каста людей, самих найбідніших, найбільш голих і голодних. Це був своєрідний камерний пролетаріат, всі ті в’язні, що серед вбогих були найубогішими. Камерна ж аристократія (ті в’язні, що були багатші, бо мали гроші на конто і користалися тюремною «лавочкою», де могли все купити, та й мали речі, які могли міняти, або були занадто панського складу) з такої постанови була задоволена, бо праця чергового — то, зрештою, тяжка, каторжна праця. Середняки були менше задоволені і в міру виголоджування переходили до числа тих, що мусили чергувати. Середняки, як відомо, проміжний клас, що поповнює й гору, й низи.
Але іноді, коли бракувало охочих чергувати з «пролетаріату» й нікому було виконувати цю тяжку функцію, тоді староста призначав чергових примусово, починаючи з «панів». «Пани» відкуплялися пайками хліба та цигарками. Пролетаріатові це сподобалось, і вони почали застосовувати страйки зумисне, щоб добитися ухвали про обов’язкове для всіх чергування, — і здобули на цьому величезний капітал — можливість брати високу ціну з «панів» за експлуатацію себе. Тією ціною були пайки хліба,
