Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
Якщо відкинути Гепнера, в обтяженості якого справжніми гріхами (адже ж він недарма був особистим приятелем Льва Давидовича Троцького, а цього самого досить, щоб його справа була досить тяжкою) Андрій не сумнівався, що про всіх інших Андрій узнав уже не з власних припущень, а з їхніх найщиріших запевнень, що вони абсолютно «ні в чому не винні» й що про свою «контрреволюційну діяльність», про різні терористичні й повстанські свої жахіття взнали в перший раз від слідчого. Вони розповідали цілком одверто про свої карколомні пригоди в НКВД, і сміялись, і плакали воднораз. Навіть Охріменко, колишній махновець, був чистий, як сльоза, щодо теперішніх злочинів, про які ні сном, ні духом не знав до самого дня арешту.
Тут же Андрій взнав, що биті були всі без винятку. Добре биті. Навіть… Прокуда. Його, правда, бито мало, бо він «урятувався» тим, що розколовся після першого ж дотику дубової спинки від стільця. Петровський же, що так побивався над Андрієвою й Давидовою бідою, а сам про себе мовчав, був мордований в спеціальний спосіб. Оскільки він був дуже старий і його не можна було бити залізною палкою» не ризикуючи затовкти на першому ж допиті, то, з огляду на його гилу, його змушували бігати по кімнаті, стрибати, стояти довгими годинами, сидіти на ріжечку, а то ще й читати напам’ять всенощну службу божу, і тільки кілька разів його вдарили по обличчю. Ну й, звичайно, тероризували морально, надівали кошик із сміттям на голову замість камилавки, та все загрожували в присутності Нечаєвої затиснути йому статевий орган в дверях та бити по тому органу лінійкою, й навіть стягали з нього штани. Але це все були легкі тортури з «огляду на його старість».
А старенького Кулинича якийсь слідчий, молокосос, товк ногами під ребра й виробляв несусвітні речі, потішаючись над його старістю… І він розколовся, вибираючи каторгу, аби лиш видертися з цього пекла, якою завгодно ціною видертись. Бо вже й так його вік короткий, а нерви його занадто слабі й увесь він немічний. Старенький Кулинич розповідав про все те тихенько, здивовано й плакав старечими сльозами.
Від того всього, від тих усіх оповідань було невимовне тяжко. Скільки безглуздя, скільки мерзості, скільки дикого, нічим не оправданого варварства й хамства! І тим більшою ставала Андрієва упертість, тим безмежнішим ставало презирство й бажання з того всього диявольськи поглумитися. Його зворушувала трагічна покора всіх цих приречених і вона ж його обурювала. Власне, обурював цинічний тріумф тих усіх костоправів, їхнє безмежне панування над людськими душами при допомозі жаху, їхній глум над людьми, що вони їх звикли розглядати лише, як об’єкти для своїх ідіотичних вправ, як «людішек», як «дірку від бублика». Обурювало їхнє уставлене правило, що ніщо їм не може протистояти, з якого — правила — мовляв, немає винятків і не може бути. Та невже ж не може бути винятку з правила? А Васильченко?!. Вони оперують великими знаряддями й часом. Що не доконають залізні палки, ріжечки, гумові шланги тощо, те доконає час — час, наповнений безперервними стражданнями, оберне людську волю в ганчірку. Поступово, помаленьку, але оберне. Певно і неухильно. Час тут є найбільшим катом ніби.
Нарешті Андріїв «телеграф» показав себе, а то вже всі думали, що це блеф, і потихеньку підсміювались над Андрієм. Він кожного дня методично обстукував обидві стіни, але безрезультатно. Аж ось одного дня стіна зліва сама заговорила. По тому, як було вибито призивний сигнал, Андрій угадав вправного телеграфіста й схопився, як опечений, взяв ложку й почав держаком сторч вистукувати. Він вибив знак — «Я вас слухаю» — частий і дрібний стукіт, як з кулемета, а тоді вибив запитання — «Хто?»— п’ять ударів, а тоді один — «X», чотири удари і три — Т», три удари і чотири — «О». Хто?
В стіні застукало методично, але повільно. Андрій, перебив частим стукотом, а тоді вибив:
«Можеш швидше?»
І став схвильовано чекати — зрозумів той чи не зрозумів?
Зрозумів! У стіні затукало жваво сигнал «Увага» і почало бадьоро й шпарко вибивати:
«Ад’ютант командарма Дубового. Хто ви?»
Андрій поставив Давида на варті біля дверей, щоб наглядач не накрив, а тоді так само шпарко вистукав своє ім’я. І почалась гарячкова оригінальна розмова.
«Скільки вас?» — запитала камера зліва.
«Двадцять четверо. А вас?»
«Сімнадцятеро. В якій камері жінки?»
«Не знаю».
«Попробуйте камеру справа».
Андрій попробував камеру справа. Мовчить. Попробував ще — мовчить. Не тямлять, чорти. Вернувся до камери зліва. Постукав.
«Попробуйте камеру справа!» — уперто повторила стіна.
Андрій ще раз попробував камеру справа, але безрезультатно.
«Мовчать, — вистукав Андрій і запитав: — Які маєте новини? Чи у вашій камері вже суджені, чи?..»
Камера зліва перебила нетерпляче:
«Поможіть в розшуках, ви добрий телеграфіст. Тут десь сидить дружина командарма Дубового. Я шукаю дружину командарма. Ви зрозуміли?»
«Так! За що вона сидить?»
«А за що сидять жінки? «По дєлу мужа!»
«Ви певні, що вона в трійниках?»
«Вона в цьому спецкорпусі».
«Цей спецкорпус складається лише з трійників?»
«Ні, друга половина складається з загальних камер. Там сидять по триста чоловік в камері».
Андрій здивувався такій астрономічній цифрі. Не повірив.
«Звідкіля й коли прибули?»
«Вчора. З Раднаркомівської».
«Як думаєте— для чого привезли сюди?»
« Раднаркомівська перевантажена».
Андрій всі запитання й відповіді повторяв тихо вголос, щоб чули всі його товариші, які слухали «телеграфну» розмову з завмиранням. То була хвилююча подія — стіна, мертва, товстелезна стіна заговорила, та як шпарко і як вправно! І як цікаво. «Спитайте те, спитайте оте…» — шепотіли всі до Андрія, намагаючись взнати кожен щось своє, але Андрій мав своїх власних запитань цілу копу,
«Чи не можете ви повторити прізвища всіх, хто з вами?»
«Ні, не можу. Пізніше. Хто ви? Котрий Чумак?»
Андрій захвилювався— там хтось, хто знає його родину!
«Андрій», — вистукав він у відповідь. «Ви знаєте нас?»
Камера мовчала.
«Ви знаєте нас?» — повторив Андрій хвилююче запитання.
«Я шукаю дружину командарма Дубового» — відповіла стіна.
Андрій розсердився. Хтось ухиляється від відповіді. Чи провокує?
«Звідкіля ти мене знаєш?»
