Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

А 7 травня всю Україну й Росію облетіла звістка, що Григор'єв оголосив себе "отаманом Херсонщини і Тавріди", веде непримиренну війну з російськими комуністичними Радами і бореться за вільну й незалежну від Москви Україну. Через кілька днів після цієї події за підписом одного з вождів більшовицької Росії, Льва Каменєва (Розенфельда), головний штаб махновців одержав телеграму: "Гуляй-поле, батькові Махну за місцем перебування. Зрадник Григор'єв покинув фронт. Не виконавши бойового наказу, він повернув зброю. Настав вирішальний момент — або ви підете з робітниками та селянами всієї Росії, або насправді відкриєте фронт ворогам. Ваганням немає місця. Негайно повідомте розташування ваших військ і випустіть відозву проти Григор'єва... Вірю в честь революціонерів — Вашу, Аршинова, Веретельникова[65] та інших".

Махно кілька разів перебіг очима телеграму й відклав її вбік. Зайшов Аршинов:

— Чув, "батьку", що ти одержав якусь цидулку від Каменєва.

— Одержав. Ось читай... Бориса Васильовича не бачив? Бо й він тут згадується.

— Він знає. Зараз прийде.

Відчинилися двері. На порозі — Веретельников, колишній матрос, активний революціонер з 1905 року, його й Петра Андрійовича Аршинова дуже поважав "батько", часто з ними радився й приймав рішення, особливо політичні, враховуючи їхні думки.

— Читайте й вирішуйте, що будемо робити, — звернувся до них обох Нестор, кивнувши на телеграму.

Прочитали, навіть кожний з них уголос, аби чіткіше зрозуміти зміст написаного.

— Висловлюйтеся, не мовчіть, — поквапив їх Нестор. — Час не чекає. Революція і війна вимірюються не місяцями й роками, а миттєвостями, які потім стають вічністю.

Аршинов як ідеолог анархізму міг добряче познущатися над писаниною більшовика Каменєва, причепитися, скажімо, до слів: "робітників і селян всієї Росії". Адже насправді більшовикам наплювати на тих робітників і селян, їм би досягти одного — диктатури своєї партії і тільки своєї. Але замість причепок Петро Андрійович сказав:

— Несторе Івановичу, я готовий випустити відозву проти Григор'єва. А цього й вимагає Каменєв.

— Отож бо! Вимагає! — підвищив голос Махно. — Хто він для мене, щоб вимагати?! Наказувати?! Ще й погрожує! — нараз він заспокоївся й добродушно глянув на мудрого Веретельникова.

— Чого мовчиш, Борисе Васильовичу?

— А я що, Несторе? — почав здалеку Веретельников. — Коли Аршинов береться випустити відозву, то я можу дати Григор'єву в морду... Якщо, звісно, накажеш.

— А коли серйозніше? — Махно зрозумів, що його старший товариш хоче сказати не те, що сказав.

— А коли серйозно, то я не хотів би піднімати руку на такого ж повстанця — григор'євця. Я не раджу нацьковувати наших повстанців на таких же робітників і селян, які стоять під рукою Матвія. Якщо вже накажеш, Несторе Івановичу, воювати з ними, то ліпше я з шаблею в руках загину від денікінців.

Ця проста й цілком відверта та зрозуміла відповідь надзвичайно вразила Махна. Він, котрий до цього часу ходив по кабінету із закладеними за спину руками, нараз зупинився, потім чомусь несподівано підійшов до вікна, за яким буйно цвіла черешня, і знову повернувся назад, став навпроти Веретельникова:

— Ти що верзеш? — притишеним голосом запитав він. — Як ти смієш?!

— Смію, Несторе Івановичу. Вони і ми — одна кров, у нас одна сирітська та бідняцька доля.

— Я не про те, Борисе Васильовичу. А про те, як ти смієш думати зараз про смерть! Нам жити треба, щоб здобувати волю для себе і наших нащадків. А ти?!.. Сьогодні вмерти — раз плюнути! Мені всі ви живі потрібні, а не мертві!

Хтозна, чому так вразили Махна ці слова Веретельникова, а ще незрозуміліше, з якої причини сам Борис Васильович заговорив про свою смерть... Мабуть, вони обидва щось зле відчули чи передбачили. В усякому разі, через кілька тижнів після цієї неприємної розмови сталася трагедія, яких на будь-якій війні — безліч. Але для Махна то було незвичайне і не рядове лихо... Якось він виїхав з Гуляйполя у напрямку Олександрівська, де точилися важкі бої з білими. А тим часом денікінці прорвали оборону за селом Святодухівка і лавиною ринули на Гуляйполе. Врятувати свою легендарну столицю піднялися всі його мешканці. Для ополченців не вистачало ні патронів, ні гвинтівок, ні тачанок. Тож люди озброїлися, хто чим міг: вилами, сокирами, молотами, довбешками, піками і навіть луками. І ця народна армія прийняла нерівний бій у степу, за 15 кілометрів від Гуляйполя. Керував дивним селянським військом Борис Веретельников. Кривава січ тривала зранку й до заходу сонця, аж поки не впав воістину смертю хоробрих останній повстанець. Можливо ним і був сам командир. Бо знайшли його пізніше серед гори ворожих трупів усього зрубаного шаблями. А нападники — шкуровці також зазнали нищівної поразки, бо у Гуляйполе вони не ввійшли — не було кому входити.

А тоді, при обговоренні телеграми Каменєва останнє слово належало "батькові". Він розпорядився так:

— Відозви ніякої