Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

— Завадити не можна?

— Можна, "батьку"... Лише ліквідувавши самого отамана.

— Поки що не треба. Може все-таки схаменеться. Дай йому знати, що я категорично проти таких його дій. Союз з Петлюрою — не на часі.

— Буде зроблено, "батьку”.

А коли вже йшли у будинок, на порозі сіней з'явилася Галина. Вона радісно привіталася з Льовою й звернулася до Махна:

— Несторе, а я занепокоїлася. Думаю, пішов дрова рубати, а наче у Дібрівський ліс по дрова поїхав... Іди до хати, бо я без тебе захолола, стала, як лід.

Жінка взяла Махна під руку й повела його у свою кімнату, приспівуючи:

Галина знала, чим брати "скорпіона" Нестора з його диявольським характером — ласкою і ще раз ласкою. Це вона й робила постійно. Будучи від природи самовладною егоїсткою — це вона не раз доводила у стосунках з іншими — у товаристві Махна вона поводилася підкреслено чемно, ніжною ягницею, але мистецьки, по-жіночому хитро все робила так, аби її диявол брав гору над Несторовим. І слід віддати їй належне — вона часто вигравала у двобої з чоловіком невеличкі сутички і навіть стратегічні протистояння. Це під її "материнським" впливом "батько" відійшов від комуністів-інтернаціоналістів і почав схилятися у своїх практичних діях на бік українського націоналізму з присмаком, звісно, дикого селянського анархізму.

Майже добу провів Нестор в Успенівці, як у Бога за пазухою. А в Гуляйполі на нього чекала сувора й неспокійна буденщина. Коли приїхав у штаб, то під дверима свого кабінету побачив дрімаючого Петра Вусатенка і його дружину. З Петром привітався за руку, а його Мелашку поцілував у щоку, коли та, висока й огрядна, нагнулася, оскільки Нестор діставав головою лише до її плеч.

— Щось трапилося? Якісь проблеми?

— Ти ж, "батьку", казав, що я скоро поїду з тобою із Гуляйполя на фронт.

— Так, поїдемо.

— А Мелашка каже: досить того горя, якого вона натерпілася за першу імперіалістичну війну, коли з дурної голови відпустила мене самого.

Настрій у Махна був добрим, і він розмовляв з Вусатенком доброзичливо і навіть з гумором:

— Тоді нехай відпустить тебе з кумою, — усміхнувся Нестор.

— Ні, "батьку". Вона хоче сама...

— Як, сама? — отаман посуворішав.

— А так: хоче зі мною йти на фронт.

— Ким же?

— Вона дуже добре їздить верхи на коні, не гірше вправного чоловіка.

Махно продовжував жартувати:

— Цікаво вийде: Петро — на "Форді", а Мелашка за ним — у сідлі на шкапі.

Тут Нестор зачепив за живе самолюбство жінки:

— Не шкапу мені батько виділив, а щонайліпшого молодого коня! — заперечила вона.

— Ти справді хочеш у кавалерію? — серйозно запитав Мелашку Нестор.

— Так, "батьку", хочу.

— А шаблею володієш?

— Трохи. Але ж навчуся. І рубатиму не гірше вашого знаменитого Куриленка.

Сходами піднімалася Кузьменко.

— Галино! — покликав її Махно. — Підійди до нас... Познайомся... Це — жінка нашого Петра Вусатенка, а звати її Мелашкою. Вона хоче рубати біляків і комуністів. Поки що візьми її у свою команду, навчи володіти шаблею, випробуй у бою зі Шкуром. А там буде видно, де її використати.

Галина простягла руку Мелашці, познайомилися. А коли жінки вже збиралися відходити, Нестор зупинив їх:

— Тільки, Мелашко, я ж добре знаю Макухівське поріддя: ваші жінки полюбляють народжувати дітей двічі на рік, мов кролиці. Як же з цим у тебе буде? Адже, коли гримить війна, діти не народжуються.

— Я це вже знаю, "батьку"... Воюватиму так, щоб швидше війна закінчилася.

— Гаразд, іди.

Невдовзі Мелашка стала неабияким кавалеристом, керувала жіночим загоном, який дістав перше хрещення в бою з досвідченими рубаками білого генерала Шкура. Цей бій стався у степу під Мелітополем. Розхвалювані білі вояки, яких було вдвічі більше, ніж у Мелашчиному загоні, падали один за одним смертю мужніх. У махновців уже затупилися шаблі, а шкуровці все не відступали. Нарешті, лише невеличка купка на чолі з офіцером втекла у рівне безкрає поле Приазов'я. І коли командир білогвардійців дізнався, що з ним билися жінки, заслужений офіцер не