Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

Не сподобалась йому і поведінка Ендрю, хоч він розумів, що Ендрю є Ендрю, що він ще малий і несправедливо його засуджувати. Та й не вчинив він нічого поганого, навіть добре себе показав. І все ж було в ньому щось таке, що викликало недовіру.

Як це негарно й нечесно — думати отак про дорогих тобі людей, дорікнув собі подумки Томас Хадсон. Хіба не можна просто пригадати минулий день, не розриваючи його на шматки й не зважуючи їх з усіх боків? Іди-но ти краще до ліжка, звелів він собі, та примусь себе заснути. І к бісу все інше. А зранку ввійдеш у звичний ритм життя. Хлопцям залишилось уже недовго бути тут, при тобі. Отож постарайся, щоб їм було цей час якнайкраще. Я й так старався, відповів він сам собі. Старався й задля них, і задля Роджера. Та й самому тобі було дуже добре, сказав він собі подумки. Авжеж, добре. Та от сьогодні щось настрашило мене. І тут-таки сам собі заперечив: але ж як по правді, то кожного дня буває щось таке, що може настрашити. Іди лягай і постарайся виспатись. Не забувай, що завтра їм повинно бути добре.

Вночі знявся сильний південно-західний вітер, що до ранку перейшов у справжній буревій. Він гнув додолу пальми, грюкав віконницями, підхоплював і ніс клапті паперу й кидав на берег високі піняві хвилі.

Коли Томас Хадсон спустився снідати, Роджера вже не було. Хлопці ще спали, і він сів снідати сам, читаючи листи, доставлені з материка рейсовим судном, що раз на тиждень привозило лід, м'ясо, свіжу городину, бензин та інші припаси. Надворі так бурхало, що, поклавши на стіл прочитаного листа, Томас Хадсон мусив поставити зверху чашку, щоб його не здув вітер.

— Зачинити двері? — спитав Джозеф.

— Ні. Хіба тільки як щось розіб'ється.

— Містер Роджер десь подався берегом, — сказав Джозеф. — Схоже, на той кінець острова.

Томас Хадсон і далі читав листи.

— Ось тут газета, — знову озвався Джозеф. — Я її випрасував.

— Дякую, Джозефе.

— Містере Томе, а це правда про рибину? Те, що казав мені Едді?

— А що він казав?

— Яка вона була величезна і як він мало не взяв її на гак.

— Правда.

— Милий боже! Коли б не оте рейсове судно, мені б не довелося тягати лід та припаси, і я поїхав би з вами. Ото й пірнув би за тією рибиною, і взяв її на гак у воді.

— Едді пірнув, — сказав Томас Хадсон.

— Про це він мені не казав, — промовив Джозеф уже не так завзято.

— Зроби ласку, Джозефе, налий мені ще кави і вріж іще скибку папайї, — сказав Томас Хадсон. Він був голодний, а вітер навіть додав йому апетиту. — А бекону вчора не привезли?

— Здається, у нас ще трохи є, — відповів Джозеф. — Добре ви сьогодні їсте.

— І, будь ласка, скажи Едді, нехай прийде сюди.

— Едді пішов додому лікувати око.

— А що таке з його оком?

— Та хтось присвітив йому вчора кулаком. Томас Хадсон здогадувався, як це могло статись.

— Йому тільки око підбили?

— Геть усього помолотили, — відказав Джозеф. — А все через те, що люди по барах не вірили йому. Та й ніхто ніколи не повірить тому, що він розказував. А таки жаль.

— Де він бився?

— Скрізь, де йому не вірили. Та однаково ніхто не повірив. А вже пізно вночі ті, хто навіть не знав, про що він розказує, навмисне вдавали, ніби не вірять, аби тільки він поліз битися. Мабуть, нема на острові жодного охочого до бійки, з ким би він учора не зчепився. Та можете бути певні, що сьогодні ввечері сюди з'являться ще й із Середнього дрочити його. Там тепер, на тому будівництві, є кілька справжніх харцизяк.

— То нехай з ним піде містер Роджер, — сказав Томас Хадсон.

— От здорово! — Джозефове обличчя враз засяяло. — Тоді сьогодні буде на що подивитися.

Томас Хадсон випив ще чашку кави і з'їв холодної папайї, присмаченої соком із цілого лимона, та чотири скибочки бекону, що їх приніс Джозеф.

— Апетит у вас сьогодні непоганий, — зауважив Джозеф. — Коли я таке помічаю, то просто не можу не скористатися з нагоди.

— Я завжди багато їм.

— Не завжди, — заперечив Джозеф.

Він приніс ще чашку кави, і Томас Хадсон забрав її з собою на письмовий стіл. Він мав написати відповіді на два листи й відіслати їх зворотним рейсом.

— Піди до Едді додому, скажи, нехай складе список усього, що нам треба замовити з наступним рейсом, — звелів він Джозефові. — Тоді принесеш мені подивитися. А для містера Роджера кава є?

— Він уже попив, — сказав Джозеф.

Томас Хадсон саме закінчував писати листи, коли прийшов Едді із списком замовлень на наступний тиждень. Вигляд він мав досить-таки кепський. Лікування його оку не допомогло, губи й щоки геть спухли. Спухло й одне вухо. Він намастив губи меркурохромом, і їх яскравий колір надавав його обличчю аж ніяк не скорботного вигляду.

— Не було з мене вчора пуття, — сказав він. — Здається, Томе, я все тут записав.

— Чому ти не взяв вихідний і не побув день удома?

— Вдома мені гірше, — відказав Едді. — Зате сьогодні рано ляжу спати.

— І не лізь ти більше битися через ту історію, — сказав Томас Хадсон. — Це однаково нічого не дасть.

— Я й сам знаю, — проказав Едді крізь набряклі криваво-червоні губи. — Тільки все сподівався, що правда візьме гору, та щоразу знаходився ще хтось, і летіла та правда догори дригом.

— Джозеф казав, що ти з багатьма бився.

— Аж поки хтось забрав мене додому, — відповів Едді. — Здається, Добряга Бенні. То він і констебль врятували мене від біди.

— Хіба тебе не побили?

— Побили, та не прибили. Ет чорт, шкода, що вас там не було, Томе.

— Я дуже радий, що мене там не було. А що, хтось справді хотів тебе прибити?

— Та ні, не думаю. Просто хотіли довести мені, що я все вигадую. А констебль таки повірив.

— Он як?

— Атож. Він та ще Боббі. Тільки вони, а все ж повірили. Констебль сказав, що засадив би в холодну будь-кого, хто перший вдарив мене. Сьогодні вранці все питав, чи були такі, що били перші. Я сказав, що були, а насправді щоразу починав я сам. Не таланило вчора правді, Томе. Не таланило — і край.

—. І все-таки ти збираєшся сьогодні готувати обід?

— А чом би й ні? — відказав