Горить свіча - Володимир Кирилович Малик
Те ж саме робилося в Польщі, Угорщині, Словаччині, Моравії та Хорватії. З-під Кракова, що уперто оборонявся, вирушила страшна валка на Ітиль: у ста тисяч убитих поляків було відрізане праве вухо, цими кривавими трофеями начинили сотню міхів і відправили в Орду, щоб там бачили велич Батиєвих перемог.
Однак чим далі з боями просувалися Батиєві тумени, тим рідшими ставали їхні ряди. О, скільки баатурів знайшли вічний спочинок під стінами Києва, Крем'янця, Галича, Володимира, Берестя, під стінами польських міст, в угорських горах та в угорській пушті! А скільки їх полягло в Моравії, де він, Батий, потерпів поразку! То був справжній розгром! І чому?
Батий розумів: розтанула монгольська сила. Він ще просувався на півдні, в Далмації, але вже знав напевне, що не зможе підкорити своїй владі ні ромеїв, ні германців, ні франків, ні далеку Гішпанію. Ні, не викреше його бойовий кінь копитом вогню об крем'янисті береги Останнього моря!
Батий все частіше задумувався: що робити? Визнати своє безсилля і повернути військо назад? Але чим це пояснити? Чи йти, незважаючи ні на що, далі? А там? Безславно загинути? Віддати на загибель усе монгольське військо? Без нього загине вся Орда, весь народ, що залишився на Ітилі.
В душі він уже давно вирішив сам для себе: треба повертати назад. Але для цього потрібна важлива причина, яка б виправдовувала його в очах війська і всього народу.
Та причини не було, і він ішов далі і далі. Уже всупереч своїй волі і здоровому глуздові. Субедей-баатур, коли вони зоставалися наодинці, бурчав:
— Все! Повертай тумени, Саїн-каане, назад! Бо втратимо і військо, і владу над завойованими народами!
Батий мовчав. Добре йому, старому псові Чінгісхана, говорити — він давно вже зажив слави “непереможного”. А йому, Батиєві, онукові Потрясателя Всесвіту, як завертати свої тумени з півдороги? Весь монгольський народ знає, що він вирушив до Останнього моря. І раптом — назад! З якої причини? Кишка тонка?
Рання весна, пишна природа Далмації не розважали його, не розвіювали пригніченості, що ятрила серце. І навіть тоді, коли примчав гонець від Гуюка і сповістив, що передові загони монгольського війська досягли Останнього моря, він не розвеселився. Яке там Останнє море! До Останнього моря ще так само далеко, як і назад, до Ітилю. І країн на тому шляху немало, а народів — ще більше: чехи, германці, ромеї, франки, гішпанці… З ким їх перемагати? Його тумени поріділи більш як на половину, а набраними з підкорених народів полонениками не навоюєш — вони здатні лише на те, щоб штурмувати укріплені міста, та й то коли ззаду відчувають холодок гострих монгольських шабель. А в польових битвах взагалі нічого не варті.
Опівдні Батий побачив з високого перевалу голубе і безкрає, як небо, море. Настрій його поліпшився. Хай це і не Останнє море, та все ж пів-Європи вже лягло під копита монгольських коней!
— Вперед!
Море швидко наближалося. Схудлі, засмаглі на зимових вітрах нукери раділи, мов діти. Вони вірили, що це вже кінець, кінець великому походові. Раділи й нойони, і навіть принци крові — джихангіри не приховували радощів.
Зблизька море було не таким синім, як з гір. Від нього віяло прохолодою і вологістю. Вдалині темніли береги і округлі вершини кількох більших та менших островів. До них направляли свій біг численні човни і фелюки під білими вітрилами — то тікали на смерть перелякані жителі прибережних міст і сіл.
— Король Бела теж утік на острів, як останній боягуз, — сказав, привітавшись, Гуюк-хан. — Тепер нам його не дістати. А жаль!
Батиєві було байдуже. Втік — то й утік. Військо Бели розгромлене, земля підкорена, а сам Бела з сім'єю та кількома десятками вельмож його не цікавив. Зовсім інші мислі роїлися в заклопотаній голові Саїн-хана. Що робити далі? Перервати похід? Повернутися додому? Чи виконати заповіт великого діда Чінгісхана — досягти Останнього моря? Але ж для цього потрібно зламати опір усієї Європи! Чи ж зуміє він? Чи вистачить сил?
Йому поставили юрту на високому пагорбі, щоб міг кожної миті, коли захоче, тішити свій зір синьою далиною моря; йому принесли найціннішу здобич — три шкіряні хурджуни, начинені золотом, сріблом та самоцвітами, щоб міг досхочу милуватися мистецькими виробами європейських умільців; привели півсотні красунь-полонянок, щоб співом, і танцями розвеселили його зачерствілу душу, а неземною красою і юною жагою розігріли його немолоду кров.
Та він, насуплений, похмурий, байдужим оком глипав на все те і млявим порухом руки відсилав ті дари назад.
Джихангіри-царевичі, не розуміючи, чому золота юрта, перед якою похитувався на весняному вітрі дев'ятибунчужний туг, раптом стала така неприступна і чужа, перешіптувалися між собою: чи не захворів, бува, Саїн-хан?
А Батий цілими днями лежав на пухких хорватських перинах, думав щось своє і ховав ці думи в собі або, коли опівдні пригрівало сонце, виходив з юрти, сідав у зручне ромейське крісло і надовго втуплював свій зір у синю морську далечінь.
Про що думав? Що там бачив?
На початку місяця нураза, який в орусутів називається березолем, а в ромеїв — мартом, коли він отак, як завжди, сидів, безмовний, на високому горбі, а охоронці-тургауди здалеку пантрували за кожним його рухом, вдалині почувся тупіт кінських копит.
По дорозі щодуху мчав загін вершників. Тургауди зупинили його. Зав'язалася суперечка. Батий кволо махнув рукою.
— Пропустіть!
Від загону відділилося троє баатурів і швидко попростували до ханської юрти. У переднього, молодого, дужого, на грудях виблискувала золота пайцза. Музалім[108]!
О, здалеку ж він прибув! Судячи по пайцзі і одягу, з самого Каракорума!
Зупинившись, всі троє упали ниць, поцілували землю, а підхопившись, ступили крок наперед. Старший простягнув сувій цупкого китайського паперу, тихо, але урочисто промовив:
— Великі сили Неба! Саїн-каане! Тобі належить знати, що одинадцятого дня місяця желтоксана року хукар-іля[109] помер великий каан йєка-монголів Угедей[110].
Горе нам!
У Батия раптом розширилися і задрижали ніздрі. Він весь напружився, як натягнута тятива лука. Ось вона — судьба! Сама прийшла до нього у найскрутнішу мить! Закінчився великий похід на Захід! Тепер він негайно поверне свого коня на схід, на Ітиль, а звідти помчить до Каракорума, на великий курултай, на якому, можливо, оберуть його… його… О великі сили Неба!
Він узяв себе в руки. Кивком голови відпустив музалімів.
— Покличте джихангірів, темників, нойонів! — наказав тургаудам.
Зовні він знову був спокійний, хоча в серці клекотіла радість.
Коли всі воєначальники зібралися і стали півколом перед золотим шатром, Батий підвівся і підняв
