Горить свіча - Володимир Кирилович Малик
— Гар-гар! Назад!
Списами вони відтіснили обох під сіру вапнякову скелю і, позираючи на джагуна, ждали його дальших наказів. Жадігер мовчки підійшов до Добрині майже впритул і пильно заглянув в вічі.
— Це ти? Це знову ти стаєш на моєму шляху? Стережись! Терпець мені увірветься — і тоді… А зараз — іди!
Котрийсь із караульних штурхонув Добриню тупим кінцем списа в спину.
— Геть! До роботи!
Уже віддаляючись, Добриня почув, як Жадігер сказав:
— А цього стерегти і вечором кинути в зіндан! Я з ним поговорю окремо. Здається, це кипчацький хан… Занадто він розумний і сміливий, собака! Суне носа куди не слід!
Добриня оглянувся. Караульні, як пси, гуртом накинулись на Бачмана, збили з ніг і почали арканами в'язати руки. Бачман глухо скрикнув, запручався, але його вдарили списом по голові, і він замовк.
2
Цей день був рясний на події. Перед вечором, коли невільники мовчки, поопускавши голови, понуро брели на околицю Бату-сарая, до своїх темних хизарів, Добриня, що йшов крайнім у ряду, помітив жінку чи дівчину в квітчастому балахоні і легкій шовковій хустині, що закривала їй пів-обличчя. Вона йшла по обочині дороги, по столоченому бур'яну, плуталась у ньому, то вириваючись наперед, то відстаючи, і все пильно приглядалася до невільників, які, одначе, не звертали на неї уваги. Разом з тим її, видно, турбувала присутність караульного, бо вона часто зиркала і на нього, ніби боялася, щоб не прогнав.
Нарешті жінка перестала забігати наперед чи відставати, а прилаштувалася поряд з Добринею та Іллею. Тепер вона не зводила з них очей, хоча й трималася на деякій відстані.
“Дивна якась”,— подумав Добриня і штовхнув ліктем Іллю, що, повісивши голову, плентав по дорожній пилюці, заглиблений у свої думи.
— Глянь — що за одна? Шукає когось, чи що?
Ілля підвів очі — і раптом здригнувся. З його уст зірвався приглушений скрик:
— Маріам! Маріам! Це ти?
Жіноча постать теж здригнулася. Хустка впала з голови на плечі. Тепер і Добриня впізнав її — це була Маріам.
— Ілля! Коханий мій! — зойкнула дівчина. Вона метнулась до нього, впала йому на груди, забилася в риданні.
Але тут же прибіг караульний — шарпнув за плече, випхав з ряду.
— Геть-но звідси, хатун! Не велено! — і ляснув у повітрі гарапником, даючи зрозуміти, що гарапник може погуляти і по її спині.
— Завтра в обідню пору я прийду в гай біля каменоломні! — гукнула Маріам. — А якщо не завтра, то в наступні дні.
Ілля кинувся до неї, та Добриня притримав.
— Куди, божевільний? Списа в спину захотілося? Чи стріли в живіт? Чув же — завтра в обідню пору… Чи в якийсь інший день…
— Пусти! — Ілля рвонувся. — Я хочу ще раз побачити її!
— Завтра побачиш!
— Звідки така впевненість? Може, вона не прийде. Може, я не зможу відлучитися…
— І вона прийде, і ти зможеш на якийсь час відлучитися, — умовляв його Добриня. — А зараз — будь розумний! Не наражай себе на каліцтво чи й смерть!
Ілля був сам не свій. Несподівана зустріч з коханою дівчиною, з якою він уже не мав ніякої надії зустрітися, бо думав, що її завезли хтозна-куди, розвередила його душу. Він витягав шию, оглядався, сподіваючись хоч здалеку ще раз побачити її, та від десятків невільницьких ніг у повітря піднімалася така пилюка, що дівоча постать швидко щезла у ній.
Лише присмерком добралися невільники до хизару. Зайшли у двір. Тут караульні витягли з гурту зв'язаного Бачмана і кинули в зіндан — глибоку яму, викопану в дальньому закутку, поряд із ямою для нечистот.
До них підбігла Янка. Схудла, почорніла, вона скидалася на хлопчака-підлітка. Одні очі, тепер сумні, скривджені, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорці швиргонули Бачмана в зіндан, вона зіщулилась:
— Ой лишенько! За віщо його так?
— За те, що заступився перед Жадігером за Добриню, — похмуро сказав Ілля.
А Добриня стукнув кулаком об кулак.
— Мерзотник Жадігер завтра знущатиметься з нього або й заб'є на смерть… Ми повинні визволити його!
— Як? Удвох? — Ілля здивувався. — Не під силу це нам!
— Ну, візьмемо ще з собою Качира-укуле. Він дружить з Бачманом, то, гадаю, не відмовиться. А більше нам ніхто і не потрібний.
— І як ти собі це мислиш? Як ми його витягнемо з ями? Де візьмемо вірьовку? Добриня стенув плечима.
— Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це.
— Я знайду, — прошепотіла Янка. — В кархані плетуть желі із кінського волосу — міцні і довгі. Здається, там є кілька.
— Як же ти його винесеш? Хіба кархан вночі не сторожують?
— Ні, не сторожують. Тільки двері підпирають кілком… Як стемніє, я й піду.
— Я боюся за тебе, Яночко, — обняв дівчину за плечі Добриня. — Може, і я з тобою?
— Не треба, Добрику. Я візьму клунок з одягом і піду сама. А ви тим часом домовтеся з Качиром-укуле.
Качир-укуле погодився відразу. Затряс густою чорною бородою, блиснув гарними коричнево-оксамитовими очима і міцно стиснув Добрині та Іллі руки.
— Про що мова! Безперечно, я з вами!
Янка повернулася, коли стемніло. Зморені невільники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок.
— Є?
— Є.
Вони теж лягли, але не спали. Мовчки ждали півночі, коли заснуть не тільки невільники, а й караульні біля воріт задрімають, коли затихне весь Бату-сарай і тільки гавкіт собак порушуватиме нічну тишу.
Опівночі з хизару вийшло троє — Добриня, Ілля та Качир-укуле.
Ніч була темна, безмісячна. До того ж з заходу напливали хмари і віщували грозу.
Хизар спав. Десь за високою глинобитною стіною, за грубо обтесаними дерев'яними ворітьми чатували караульні. А може, теж спали чи дрімали, закутавшись у старі овчини.
Над зінданом зупинилися. Добриня нахилився над отвором ями.
— Бачмане, Бачмане, ти спиш?
— Ні, не сплю… Це ти, Добрине? Здається, я чую твій голос…
— Так, це я. Ми з Іллею та Качиром-укуле прийшли, щоб визволити тебе. Ми зараз опустимо тобі аркан.
— Але ж я не можу вхопитися, бо зв'язані руки.
Про це вони не подумали. Що ж робити?
— Спускайте мене, — прошепотів Качир-укуле. — Я розв'яжу його. А потім витягнете нас обох.
Він швидко спустився в яму. Минуло зовсім небагато часу, і знизу долинув його голос:
— Тягніть!
Спочатку витягли Бачмана, а потім і Качира-укуле. Бачман обняв усіх трьох.
— Дякую, браття! Дякую, друзі! Не знаю, чим
