Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

– Ти і твій каган, – швидко відповів болгарин.

– Зажди, – промовив Микула, – ти говориш неправду. Хто сказав, що я тебе візьму рабом і вб’ю? І як тебе звуть?

– Ангел суть. А тебе?

– Микула… Микула.

Тоді болгарин витягнув уперед свої зв’язані мотузком руки й запитав:

– То аз не буду ті рабом?

– Ти що? Та я ж сам ніби раб… закуп.

– Закуп… – повторив Ангел і опустив на коліна руки. – А боляри говорили – страшна буря се надвига в Подунависто, войската на князя Святослава се прийде по всички страни – будемо ми раби – аз і Цвітана, і всі, всі…

– Не відаю, про що ти говориш, чоловіче. Яка Цвітана, хто всі?

– Цвітана – жона, а всі – болгари, смерди, парики, – тихо сказав Ангел.

– Смерди?

– Так, смерди…

Вони замовкли. Мовчав і стан. Далеко в лузі горів вогонь, і ледь долітали звідти голоси – там палили мертвих. А між тим навкруг було дуже тихо.

І в цій тиші Микула почув, як десь близько серед темної ночі вдарив перепел. Вражений Микула навіть повернув голову, щоб краще чути знайомий голос. Зрозумівши, що зацікавило Микулу, повернув голову й Ангел. Обоє вони довго слухали, як пристрасно б’є в житах перепел, і навіть заплющили очі від невимовного задоволення, яке заповнило їм груди.

– Чувай… Добер глас, – сказав Ангел. – Чудо!

– Правду говориш, – згодився Микула. – Голос добрий.

Микула розумів не всі його слова. Але він розумів головне: отут, на луках над Дунаєм, і скрізь далі в гори є городи, є села, і скрізь тут живуть болгари. У селах вони випалюють ліси, сіють різне жито, в горах пасуть худобу. І ще недавно вони жили великими родами, пересувались в долинах і на горах, а зараз, коли скрізь стали городи, – осіли, сидять на місці.

– Не бува човек сам да іска смерті сі, – продовжував Ангел. – Але каган далеко, бог – високо.[154]

Важко, як розумів з слів Ангела Микула, жити зараз на долині і в горах. У Преславі сидить кесар з болярами, у городах, як у цьому Переяславці, – боляри, у жупах – кметі. А вже в них є чимало тіунів-перпераків – і житаре, і винаре, десяткаре, сенаре, – жито беруть кадями, вино – бочками, від худоби – десятину. А над усе – ромеї, – і це добре знав Ангел.

– Брат мій загина од руката на ромеєц… докато очиті мі виждат, аз ще буду враг на ромеїте… Нека буду трижда проклят, ако се откажа от думите се…[155]

– Бачу, боляче тобі, – сказав Микула, – мабуть, розв’яжу я тобі краще руки.

– Болі… Розверж, Микул…

Микула розв’язав мотузки на руках Ангела й сказав:

– Ноги сам розв’яжи!

Ангел швидко розв’язав ноги й витягнув їх на траві.

– Ти, мабуть, і їсти хочеш? Візьми хліба.

– Спасибі, – подякував Ангел. – Ти, Микул, си мі, като брат…[156]

І він смачно їв шматок хліба, який йому дав Микула.

У Микули було гарно на душі. Він запитав:

– Ти нікуди не підеш, Ангеле?

– Ой ні, – відповів той. – І куди? Чувай, Микул, ерам мі є. Бог да ті даде довгий живот і да позлати устата за думи, аще мені сказав. Сляп аз бях. Не войник я тепер на цар Петро, страх, страх то був.[157]

Микула поклав під голову руку й одразу почав дрімати. Напівзаплющивши очі, бачив Микула далекі вогні на полі, і чомусь нагадали вони йому вогні над Дніпром. Вогні наближались, і скоро Микула побачив близько Вісту. Вона дивилась великими, добрими очима, а потім поклала йому на голову руку. Так і заснув Микула.

Коли він прокинувся, ледь починало світати. Просто перед собою Микула побачив вкриту росою траву, мотузки, якими був зв’язаний Ангел, чиюсь спину, за нею голови, ноги. Люди ще спали.

Не було тільки Ангела, – навіть трава, на якій той лежав звечора, також припала росою. Микула сів. Озирнувся. Ангела не було.

Тоді Микула схопився швидко на ноги й подивився, чи лежать на землі його шолом, лук з стрілами й меч. Зброя була на місці.

Він пішов, обминаючи людей, які покотом лежали скрізь на траві. Гірко було Микулі, що Ангел утік, образа обгортала його душу.

І раптом Микула зупинився. Вийшовши на пагорок, він побачив Ангела. Той сидів спиною до нього, але Микула одразу пізнав болгарина, широкі його плечі, всю постать. Ангел щось говорив, розмахував правою рукою, а перед ним сиділи й уважно дослухались до його слів кілька руських воїв.

– Там шлях на Преславу, – говорив Ангел. – Відаю, як пройти в горах.

Трохи обминувши цих людей, щоб не заважати розмові, Микула спустився з пагорка, побачив джерело, став на коліна, схилився й напився свіжої води, яка пахла небом і ранком.

5

Ніч спустила шати над Доростолом, у темному небі запалилися й відбилися на плесі Дунаю зорі, повіяв вечірній теплий вітер з моря.

Тоді в Доростолі стихли крики й брязкіт зброї – січа скінчилася, город упав, вої руські ждали, що звелить їм князь, жителі тремтіли від страху.

Вони боялись і тремтіли від страху немарно – тут, у Доростолі, де сходились вітри з Руського моря й Родопів, тягнувся шлях з півночі на південь по Дунаю і ще один великий шлях із сходу на захід сонця – понад морем. У того, хто сидів у Доростолі, були ключі від Дунаю, моря, степів, поля.

Через це давні ще імператори ромеїв, що завжди прагнули поширити свої межі на схід, із жорстокими, смертельними боями доходили сюди, ставили понад Дунаєм городи-фортеці, вони ж поклали і перший камінь Доростола.

Але місцеві племена, що жили тут одвіку й говорили такою ж мовою, як і племена над Дніпром і Руським морем, а пізніше й болгари, що з далекого сходу прийшли сюди й поріднились, злилися з місцевими племенами, не хотіли мати над собою імператорів римських. Тут, на берегах Дунаю, вони їх не раз били, гнали до Константинополя.

Багато довелося пережити й вистраждати Доростолу від імператорів римських. Крім їхніх воїв, стіни города бачили багато орд інших, – і всі вони, приходячи сюди, вбивали, грабували, гнали в неволю, робили своїми рабами чоловіків, юнаків, дівчат.

І цього вечора, коли закінчилась січа під Доростолом, люди в будинках, хижах і землянках города не спали. Кожен із них думав, що буде далі. Чоловіки з синами збирались тікати в Родопи, матері ховали дочок