Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Певно, що знаю. Я всі предмети вдома переробляла з татком так, якби до школи ходила з урока на урок…

— Чекай, Дарко, ще одна новина! В нас у школі на всю пару йде праця до „сербаре унірій"[59]. Не знаю, щось говорять ніби Стефанович із сьомої візьме соло, хоч… всі є за Ілюківною… як не як…

— Що за „унірій"? Що це таке? — не може зорієнтуватися Дарка.

— Як, ти не знаєш, що на 12 квітня припадає державне свято злуки Буковини з Румунією? У вас на селі не святкують цього?

— Ах, правда?

— Ага, ще щось, — пригадує собі Лідка новину, — Орест питався за тобою. Так, прошу! Якось перестрів мене, коли я ішла з школи і поспитав, де ділася „панна" Дарка, що її ніде не видно. Не паленій, не паленій, Дарко!

Дарка і не паленіє, але Лідці, видно, хочеться, щоб ця новина зробила таке сильне вражіння на Дарку. На кінець приходить і Лідчина особиста сповідь:

— Дарко, ти знаєш кого я особисто пізнала? Вгадай, ану, вгадай!

На превелику Лідчину радість Дарка вгадує за першим разом.

Хоч добрий і гарний вигляд говорить щось зовсім інакше, проте до першого обіду „на станції" Дарка сідає без апетиту. Пані ображена (Боже, навіть цим „ображатись!"):

— Ви, панно Дарусю, привикли до маминої вибагливої кухні, і не смакує вам наш простий харч…

— Ой, що це ви, пані! Як можна таке говорити! Це ж моя страва… борщик з часником, але… я направду не можу сьогодні нічого їсти… Стільки вражень, стільки… вражень…

— Ну, ну, якось то буде, — вже сміється вибачлива пані.

Наталка Оріховська мешкає на „Лілієнґассе"[60]. По вузькій, запорошеній вулиці, що не має нічого спільного з такими чистими квітами, як лілеї. У вікнах Оріховських цвітуть пеларгонії. Наталку застає Дарка горілиць на отомані з руками під головою. Наталка каже Дарці „сідати десь" і лежить далі з очима на стелі.

— Мені казала Лідка, що Орест питався за мною. Не знаєш, чого він хотів від мене?

Мовчанка. По добрій хвилині Наталка:

— Не знаю. Напевно, нічого важливого, бо інакше і я знала б щось про те.

Дарка має ще одну справу до Оріховської. Стократ важнішу за це:

— Чекай, я хотіла тебе щось спитати… щось мені нателеніла Лідка про те свято на 12 квітня… Що каже на це Орест? Маємо брати в ньому участь чи ні?

Наталка виймає руки з-під подушки і приглядається своїм пальцям:

— Орест нічого не казав. Зрештою, що він може говорити, коли сам ходить на репетиції хору?

Дарці не може поміститися ця відомість в голові:

— Це хіба неможливе, щоб Орест… ні… ти хіба жартуєш, це неможливе…

Наталка не почувається до обов'язку захищати свій погляд перед Даркою. Підводиться з отомани бліда, з підкруженими очима і сідає навпроти Дарки.

— А Ґиньо? — вистогнує з себе Дарка.

Наталка якась така втомлена сьогодні, що ледве говорить.

„Вона, напевно, вмре на сухоти", — думається Дарці.

— Ґиньо завжди тієї думки, що Циганюк.

— То й він тієї думки, що ми повинні… разом з румунами радіти, що Буковину прилучено до них? Наталко!

Наталка зривається на ноги.

— Чого ти хочеш від мене? Іди до Циганюка, іди до Іванчука, їх питай! Звідки я можу знати, що вони думають? — але за хвилину вже каже іншим голосом. — Так страшно болить мені голова, що не знаю… Ти збираєшся вже йти? Посидь ще, Дарко. Я засвічу, коли тобі неприємно у потемках.

— Ні, ти лягай… я піду.

Незважаючи на дрібку тепла, що з'явилося звідкись і огріло голос Наталки, розстання подруг було повне непорозуміння й недобрих здогадів.

У темних сінях Дарка спотикається об витирачку і мало що не паде стрімголов на сходи. Потім зразу потрапляє на освітлені вулицею входові двері. При брамі минає її якась ґалантна, у футрі під кінчики вух пані, з прекрасним собакою-сенбернаром. Дарці блискавкою пригадується те, як їх Циган плив раз за човном у веренчанському ставку. Потім з'являється думка, що ціле її життя в цьому місті — це одно пасмо неприємностей і страждань. Еге ж, ніби стояла вона на самому краю дошки над водою, і раптом хтось після цієї розмови з Наталкою вибив їй з-під ніг це єдине опертя. На небі з півночі на південь паде зоря і значить свій шлях хвостиком.

Життя помахує рівномірно своїми крильми, як і раніше, як сто років тому: спекується днів і викликує нові. І комусь сторонньому, могло б здаватись, що немає ніяких змін ані в школі, ані в Дарчиному житті.

Міґулів питав з однаковим спокоєм і ласкою історію тих з „форте біне", як і засудженців з „інсуфічєнт". Мігалаке теж без великих труднощів пригадував собі, що „Поповіч" є в класі. Правда, питав її тільки в четверги, тобто тільки в дні граматики і правопису, але хоч признавав її в класі. Добрі очі вчителя Спілого, може, трохи частіше, як давніше, спочивали на Дарчиній голові. Мамині листи, як і раніше, були сердечні й ніжні. Мікроскопом не доглянув би ніхто в них порошинки докору чи жалю. На станції, як звичайно, в неділю були на десерт налисники з конфітурами. Навіть о. Луців однаково, як сорок років тому,